— Згоден з вами цілком, Єгоре Савелійовичу. Слухали тут Єгора — ось що дивно було! Слухали, на
ім'я та по батькові величали, власні відповіді зважували. Єгорові це не те щоб подобалося — він же не сподобатися прагнув!—а перевертало все в ньому. Він уже й чай не пив, а тільки ложечкою в склянці помішував і говорив те, що здавалося йому і потрібним і важливим:
— Людина відпочиває, звір відпочиває, нива відпочиває. Усім відпочивати належить не для задоволення, а щоб сили набратися. Щоб, значить, знову працювати, так? А коли так, то й ліс — він теж подрімати хоче. ВІД людей забутися, від сокир залікуватися, рани смолою залягти. А ми знову — лико з нього. Порядок це? Непорядок. Неспокій це і липнякам цілковита смерть. Навіщо?
— З липняками повністю моя вина,— сказав Юрій Петрович.— На охоронні ліси цей дозвіл не поширюється.
— Не в тому річ, чия вина, а в тому, чия бідз...
Нонна Юріївна тихо, по-господарському Метушилася: чайку налити та хлібця підрізати. Слухала і Єгсіра, й лісничого, а сама примовкла. Як Колька.
— Багато липняка загинуло?
— Це є.— Єгор зітхнув, згадавши свій невдалий похід.— Гроші обіцяли, аякже... Сокир не зупиниш, коли півкарбованця за кілограм.
— Так,— зітхнув Чувалов.— Шкода. У старих книжках сказано, що в лісах наших була колись сила диких бджіл.
— Ми ж теє...— Єгор скосив око на Кольку, який уперто мовчав і знову зітхнув.— Ми теж по лико налаштувались. Ага. А як глянули, що в лісі від стовбурів біло, то й назад. І шкода, й соромно.
Як добре і спокійно було йому цього дня! І розмова точилася неквапливо, і новий лісничий здавався привітним, і сам Єгор Полушкін — розумним і цілком навіть самостійним дядьком. Колька, щоправда, сопів та хмурився, але на його похмуре сопіння Єгорові не хотілося звертати уваги: він беріг враження від зустрічі з лісничим і ніс їх додому неквапливо й обережно, наче боявся розхлюпати.
— Шаноблива людина лісничий новий,— сказав він Хари-тині, як спати лягли.— Проста, видно, душа і до серця чуйна.
— От на роботу йому тебе взяти б — оце чуйно.
— Ну, навіщо так, Тіно, навіщо?
Про те, щоб працювати в Юрія Петровича, Єгор навіть думати боявся. Тобто, звичайно, думав, оскільки мрія ця заповітна в ньому вже оселилася, але вголос висловлювати її не хотів. Не вірив він більше в своє щастя і навіть най-нездійсненніші мрії побоювався до якогось часу сполохати чи зурочити. І тому додав дипломатично:
— Він сюди не для роботи приїхав, а для туризму.
— А коли для туризму, то людям голови не мороч. А то знову на три ста прогоримо з туризмом з їхнім.
Дуже хотілося Єгорові захистити хорошу людину, але він тільки зітхнув і на другий бік повернувся. З жінкою сперечатися — безглуздя та й годі. Все одно останнє слово за нею залишиться.
А новий лісничий Юрій Петрович Чувалов, до вечора просидівши в Нонни Юріївни, іфо дня, природна річ, ні в який похід не пішов. І не тільки тому, що час був пізній, а й з міркувань, не зовсім поки що зрозумілих йому самому.
Усе почалося з проводів. Оскільки лісничий нагрянув у селище несподівано і від розголосу втримувався, то й ночувати пішов не до підлеглого Федора Іпатовича Бур'янова, а до директора школи за рекомендацією Нонни Юріївни. І Нонна Юріївна до цього директора того вечора його й проводжала.
З директором у Нонни Юріївни стосунки були добрі. З директором добрі, а з товаришами по школі, з викладацьким, як кажуть, колективом, ніяких стосунків не склалося. Тобто, звичайно, дещо склалось, але й не те і не так, як хотілося б Нонні Юріївні.
Треба сказати, що зустріли молоду вчительку, яка прибула в селище з міста Ленінграда, і по-доброму й по-родинному. Кожен допомогти поривався й допомагав — і ділом і порадою. І все було втішно аж до урочистого вечора напередодні 8 Березня. Свято це відзначалось особливо, оскільки, крім директора, чоловіків у школі не було, і Міжнародний жіночий день був воістину жіночий. Усі до цього вечора заздалегідь і в глибокій таємниці шили собі вбрання.
А Нонна Юріївна в брючному костюмі. Ні, не заради демонстрації, а тому що щиро вважала цей костюм вершиною власного гардероба, одягала його до цього один раз, на випускний інститутський вечір, і всі дівчата тоді їй заздрили. А тут вийшов конфуз і міцно стулені губи.
— Не недільник у нас, любонько, а свято. Наше, жіноче. Міжнародне, між іншим.
— А як на мене, це ошатно,— пробелькотала Нонна Юріївна.— І сучасно.
— Щодо сучасності вам, звісно, видніше, тільки коли ви в цій сучасності дозволяєте собі на урочистому вечорі з'являтися, то вибачайте. Ми тут, виходить, не доросли.
Нонна Юріївна до дверей подалася, директор — за нею. Наздогнав на третьому повороті.
— Ви даремно, Нонно Юріївно.
— Що даремно? — схлипнувши, спитала Нонна Юріївна.
— Даремно так реагуєте.
— А вони не даремно реагують?
Директор промовчав. Ішов поруч з розгніваною дівчиною, думав, що слід сказати. Сказати слід було стосовно прикладу, яким зобов'язаний бути педагог, стосовно буржуазних віянь чужої нам моди й таке інше. Слід було все це сказати, але сказав він це сам собі, а вголос повідав зовсім інше:
— Та заздрять вони вам, Нонно Юріївно! Так, знаєте, зовсім по-жіночому. Ви молода, фігура у вас, пробачте, звичайно. А в них турботи, сім'ї, чоловіки, господарство, а ви — завтрашній ранок. Тож пощадіть ви їх великодушно.
Нонна Юріївна глянула крізь слізки і всміхнулася:
— А ви хитрий!
— Страшенно,—сказав директор.
На вечір Нонна Юріївна не повернулася, але з директором заприятелювала. Навіть іноді на чай заходила. І тому вела зараз до нього лісничого без попередження.
А вечір теплий випав і сором'язливий. Віддалік, біля клубу, музику витинали, в небі хмари рожевіли. А вітру не було, каблучки Нонни Юріївни з особливою чіткістю постукували по дощаних тротуарах.
— Тихо ж як у вас,— сказав Чувалов.
— Тихо,— згодилася Нонна Юріївна.
Не клеїться у них розмова. Чи лісничий з дороги притомився, чи Нонна Юріївна від розмов відвикла, чи ще якась причина, а тільки йшли вони мовчки, мучилися через власну німоту, а побороти її і не намагалися. Видавлювали з себе слова, як пасту з тюбика: якраз зубки почистити.