— А може, не про релігію, Колю, а про віру?
— Про яку ще віру?
— Вірно-правильно, Нонно Юріївно,— сказав Єгор.— Дуже навіть людина вірити повинна, що праця її на радість людям прикладається. А якщо так вона, заради хлібця, якщо сьогодні, скажімо, викопуй, а завтра закопуй, то її тобі без веселощів, і людям без радості. І ти вже не на те дивишся, щоб зробити як воно краще, як совісніше, а на со-
нечко. Де висить та чи скоро сховається. Чи скоро каторзі цій та соромові твоєму смертному відпущення настане. Отут саме про душу й згадаєш. Обов'язково навіть згадаєш, коли не безсовісний ти шабашник, коли жива в тобі ще справжня робоча людина. Майстер живий шанований. Майстер!..
Голос його раптом затремтів, Єгор поперхнувся, в махорку свою уп'яв очі. А коли цигарку скручувати почав, то пальці у нього не враз послухалися: махорка з папірця сипалась, і папірець той ніяк скручуватися не хотів.
— Ви тут куріть, Єгоре Савелійовичу,— сказала Нонна Юріївна.— Куріть тут, будь ласка.
Усміхнувся Єгор їй. Аж губи сіпнулися.
— Та вже, значить, так, Нонно Юріївно. Значить, так, раз воно не інак.
А Колька мовчав увесь час. Мовчав, дивився сердито, а потім спитав несподівано:
— А скільки разів на день цуценят годувати треба, Нонно Юріївно?
— Цуценят? — розгубилася Нонна Юріївна від цього запитання.— Яких цуценят?
— Собачих,— пояснив Колька.
— Н-не знаю,— призналася вона.— Напевно...
І тут у двері постукали. Не кулаком — кісточками, по-міському. І Нонні Юріївні від цього стуку ще раз розгубитися довелося:
— Можна! Хто там? Заходьте!
І ввійшов Юрій Петрович Чувалов. Новий лісничий.
В/Л АВТОРА
Отут би й крапку поставити: читач домислить. Неодмінно домислить щасливий кінець і назавжди відкладе цю книжку. Може, позіхне навіть. Але простить, напевно: щасливі кінці зворушливі, а від зворушення до прощення як рукою подати.
Тільки Єгор не простить. Мовчки дивиться він на мене ясними, мов рідне небо, очима, і немає в погляді його ні осуду, ні догани, ні гніву: незгода є.
І тому я продовжую. Пісню, яку почав, треба доспівати до кінця.
Ніколи в житті не було в Кольки свого собаки. Знайомих — ціле селище, а от свого власного^ з цуценяти виго-дуваного, такого не було. І вчити його не Доводилося, а дресирувати — й поготів. Кривдно, звичайно, х
А ось у Вовки собаки не переводилися. Не встигне Федір Іпатович одного пристрелити, як одразу жчіншого заводить. Просто того ж самого дня, а може, навіть і раніше.
Федір Іпатович собак власних знищував не через жорстокість серця і не сп'яну, а на цілком тверезу голову. Собака— це ж не іграшка, собака витрат вимагає і, отже, повинен себе виправдувати. Ну, а коли постарів, нюх утратив або злість розгубив, тоді пробач: за що ж годувати тебе? Годувати, звісно, нема за що, а щоб він, собака цей, з голоду в дворі не здох, Федір Іпатович його особисто на власному городі з рушниці пристрілював. З гуманних, так би мовити, міркувань. Пристрілював, шкуру гицелям здавав (шістдесят копійок платили!), а тушу під яблунею закопував. Урожайні були яблуньки, нічого не скажеш.
І нині в них на подвір'ї здоровенний пес на ланцюгу бився. Піднебіння чорне, очі червоні, рик з надривом, і ікла як два ножі. Навіть Вовка Пальми цієї розлютованої побоювався, дарма що виросли поряд. Не те щоб зовсім боявся, але остерігався. Береженого бог береже — це прислів'я Вовка ще в колисці вивчив: часто повторювали.
Отже, на ланцюгу перед входом Пальма металася, а на задвірку, за лазенькою, у старій залізній бочці Цуцик жив. Той самий, чиє життя не годинник, а компас відмірював: поки подобався компас цей Вовці, живий був Цуцик. Міг і хвостом помахати, і кісточці порадіти.
Щоправда, хвостом махати куди частіше доводилося, ніж кісточкам радіти. І не тому, що Вовка недолюдком якимсь там ріс: забував просто, що собаки теж їсти щодня хочуть. Забував, а очі собачі нічого нагадати йому не могли, бо в очах читати — це теж уміти треба. Тут самої грамоти мало, щоб в очах тугу собачу прочитати. Тут щось іще вимагалося, але ні Вовку, ні тим більше Федора Іпатовича це "щось" ніколи не цікавило, а тому й не турбувало.
Ну, а Оля Кузіна, чиї кіски серця Кольчиного одного разу торкнулися та так і присохли до нього,— то Оля ця Кузіна тільки з Вовчиного голосу говорити могла. І слова в неї Вовчині були, й думки. А чому так вийшло, Колька ніяк зрозуміти не міг: ганяв же Вовка дівча оце, за волосся смикав, хапав за що попало, якось набив навіть, а воно все одно за ним бігало й ні на кого іншого дивитися не бажало. Усі їй були потвори.
А ще Вовка сказав якось:
— Може, я його, Цуцика цього, все-таки втоплю. Набридне компас твій, і втоплю. Користі від нього ніякої не матимеш.
Колька якраз цуценя годував, язичок його на руці своїй відчував. Але змовчав.
— Коли він цінний, то ти мені ціну давай.
— Яку ціну? — не розумів Колька.
— Справжню.— Вовка поважно зітхнув.
— Таж грошей нема.— Колька подумав трохи.— Може, я якусь книжку в бібліотеці поцуплю?
— Навіщо мені книжка? Ти річ давай.
Речей у Кольки не було, і розмова ота так нічим і не закінчилась. Але Колька про неї щодня думав, щодня страхом за Цуцика цього бідолашного огортався, а придумати нічого не міг. Хмурнішав тільки. А тут ще Оля Кузіна...
Ось чому того дня він найголовнішого й не почув. Про цуценя думав, про Вовку, про цінну річ, якої в нього не було, і про Олю Кузіну, в якої були очиці, сміх і кіски. Нічого не чув, хоч і сидів за столом поруч з Нонною Юріїв-ною навпроти нового лісничого.
А розмова за столом ось/Як складалася.
— Надто вже легко тепер людина з місця спурхує,— казав татко його, Єгор Полушкін.^Ураз кудись націлюється, прибігає задихана, виробляє хдюзна-що — і назад. І все скрізь для неї — випадок... А з відрізаних шматків хлібини не складеш, Юрію Петровичу.
— Люди цікаву роботу шукають. Це природно.
— Значить, коли природно, то й добре, так виходить? Не згоден я з вами. Будь-яке місце, воно все одно наше, спільне себто. А що виходить, коли на життя дивитись? А те виходить, що від поспішливості ми про все це забуваємо. Ось приїхав я, скажімо, сюди, в селище. Гарно-добре. Але й тут, однак, ліс та річка, поля та хмари. Чиї вони? Старі люди кажуть: божі. А я так міркую, що коли бога нема, то вони мої. А мої, значить, бережи своє. Не допускай руйнації: твоя земля. Зважай на неї. Отак.