У.Е.: Коли я був малим, сусідка дарувала мені книжку на кожне Різдво. Одного разу вона в мене запитала: "Скажи, Умбертіно, чи ти читаєш, аби знати, що там у книжці написано, чи ти читаєш з любові до читання?". Маю визнати, що мене не завжди захоплювало те, що я читав. Але я читав будь-що задля смаку читання. Це одне з великих одкровень мого дитинства.
Ж.-К.К.: Читати для того, щоб читати, — це як жити для того, щоб жити. Ми знаємо людей, які ходять в кіно дивитися фільми, тобто, в певному сенсі, дивитися, як рухаються картинки. Іноді їм не важливо, про що цей фільм говорить, що показує.
Ж.-Ф. де Т.: Чи існує залежність від читання?
Ж.-К.К.: Звичайно. Отой чоловік у метро є прикладом людини з цією залежністю. Уявіть, що хтось щодня декілька годин ходить, не звертаючи увагу ані на пейзаж, ані на людей, які трапляються дорогою, ані на повітря, яким дихає. Важить власне дія — ходити, бігати або ж читати. Що з прочитаних таким чином книжок можна запам'ятати? Як згадати прочитане, якщо за день ви проковтнули дві чи три книжки? Іноді в кінотеатрах глядачі дивляться чотири-п'ять фільмів поспіль. Це доля зокрема журналістів та журі фестивалів. В таких умовах і самого себе можна забути.
У.Е.: Одного разу в мене був подібний досвід. Я був у журі Венеціанського кінофестивалю. Думав, що збожеволію.
Ж.-К.К.: Коли ви виходите з кінозали, похитуючись після денної норми фільмів, то навіть пальми на набережній Круазет у Каннах видадуться несправжніми. Мета — це не подивитись або прочитати все будь-якою ціною, але знати, що з цим робити і як звідти витягнути змістовну довготривалу поживу. Чи любителі скорочитання справді смакують те, що читають? Якщо ви економите час, пропускаючи довгі описи в творах Бальзака, то чи не втрачаєте ви саме те, що так глибоко характеризує його доробок? Те, що тільки він і може дати?
У.Е.: Так само, як ті, хто в романі шукає "лапки" на позначення меж діалогу. Мені в дитинстві під час читання пригодницьких романів траплялося нехтувати деякими фрагментами книжок, гортаючи книжку від діалогу до діалогу.
Але повернімося до нашої теми. Поговорімо про книжки, яких ми не читали. Існує спосіб сприяння читанню, його вигадав письменник Акілле Кампанілле. Яким чином маркіз Фускальдо став найосвіченішим чоловіком свого часу? Він успадкував від батька велику бібліотеку, але взагалі нею не цікавився. І от одного дня він розгорнув якусь випадкову книжку та знайшов там купюру в тисячу лір. Він замислився, чи раптом нема таких купюр в інших книжках, тому почав систематично гортати всі отримані в спадок книжки. Саме так він пірнув у пишний яр знань.
Ж.-Ф. де Т.: "Не читайте Анатоля Франса!". Поради з читання чи нечитання, що їх практикували сюрреалісти, допомагають привернути увагу до творів, які б ви ніколи і не подумали б читати?
У.Е.: Сюрреалісти були не єдиними, хто не радив читати певних авторів або певні книжки. Тут ідеться про окремий жанр полемічної критики, який, звісно ж, завжди існував.
Ж.-К.К.: Бретон складав списки авторів, яких читати варто і яких читати не варто. Читайте Рембо, не читайте Верлена. Читайте Гюго, не читайте Ламартіна. І дивина: читайте Рабле, не читайте Монтеня. Якщо цих порад дотримуватися буквально, то ви, можливо, пройдете повз декілька цікавих книжок. Але мушу сказати, що, попри все, ці поради врятували мене від читання роману Алена-Фурньє "Великий Мольн".
У.Е.: Ви не читали "Великого Мольна"? Не треба було слухати Бретона. Роман просто чарівний.
Ж.-К.К.: Можливо, мені вже пізно його читати. Я знаю, що сюрреалісти дуже голосно сварили Анатоля Франса. Але його я таки читав. І часто навіть із задоволенням — наприклад, "Повстання янголів". Але в них на нього був такий зуб! Після його смерті вони радили покласти його в одну з металевих коробок букіністів, які стоять вздовж Сени, посеред старих книжок, які він так любив, і кинути його в річку. Тут також можна відчути ненависть до старого книжкового пилу — непотрібного, зайвого і найчастіше дурного. Чи не значить це — і відповіді на це запитання досі нема — що книжки, які не були ані спалені, ані переписані, ані погано перекладені, ані відцензуровані, які дійшли до нас, є справді найкращими й такими, що їх треба читати?
У.Е.: Ми вже говорили про книжки, що не існують, чи то пак вже не існують. Непрочитані книжки, що чекають на те, щоб їх прочитали або не прочитали. Тепер я би хотів поговорити про авторів, яких не існує, але яких ми знаємо. Різні персоналії зі світу книговидання одного дня опиняються за одним столом на Франкфуртському книжковому ярмарку. І там є Гастон Галлімар, Поль Фламан, Ледіг-Ровольт і Валентіно Бомпіані. Одне слово, цвіт європейського книговидання. І вони коментують нове безумство, що найшло на видавців — перекуповувати один в одного молодих авторів, які себе ще як слід не показали. І тут один із них пропонує вигадати автора. Його зватимуть Міло Темешвар, він написав уже відому книжку "Let me say now", за яку Американська Бібліотека вже вручила цього ж ранку п'ятдесят тисяч доларів. Вони домовляються всі разом здійняти трохи галасу та подивитися, що з того буде.
Бомпіані повернувся на свій стенд і розповів цю історію мені та моєму колезі (ми в той час видавалися в нього). Ідея здалася спокусливою, тож ми почали прогулюватися ярмарком, хитромудро поширюючи ім'я от-от знаменитого Міло Темешвара. Того ж вечора під час вечері Джанджакомо Фельтрінеллі підійшов до нас і дуже збуджено сказав: "Не марнуйте свого часу. Я вже купив права на "Let me say now"!". З того часу Міло Темешвар став для мене дуже дорогим. Я написав статтю про його книжку "The Patmos sellers", що мала бути пародією на всіх продавців апокаліпсису. Я представляв Міло Темешвара як албанця, якого вигнали з рідної країни за відхилення від лівиці! Він написав книжку, натхненний Боргезом, присвячену використанню дзеркал під час гри в шахи. Пишучи про його книжку на тему апокаліпсисів, я навіть написав очевидно вигадану назву видавництва. Згодом я дізнався, що Арнольдо Мондаторі, найбільший тогочасний італійський видавець, вирізав з газети ту мою статтю та позначив собі червоним "За будь-яку ціну купити цю книжку".