Великий князь сколотський, востаннє глянувши на Вербана та його волошбитів, без особливого хотіння вийшов з полотки:
— Де вони?
Слободан винувато глянув на володаря.
— В моїй полотці…
І се враз насторожило Великого князя. Слободана він знав давно, й коли той заховав турицьких слів до свого намету, щось мало трапитись. Перебираючи в голові всі можливі неприємності, він схилив чоло й увійшов до низької полотки Слободана. Встріч йому підвелося четверо можів, й Осмогруд із подиву мало не вкляк. Посередині, шанобливо схиливши простоволосу голову, — стояв добре знайомий йому грек.
— А ти що тут чиниш, Дардане?
Геродот заблимав на свого друга, й коли Слободан переклав речіння Великого князя, відповів:
— Несу тобі грамоту від басилевса Сіталкі басилевсе Октамасаде!
Й простяг йому згорток овечої скіри.
Осмогруд, якого грек назвав по-своєму Октамасадом, узяв листа й розірвав снурівку. Скіра була вся змережана руськими четними різами, яких Великий княь не тямив прочитати.
— Кликни Вербана чи которогось волфа! — сказав Осмогруд Слободанові, та малий воєвода відповії:
— Я відаю, про що там написано, Великий княже.
— Зодкуду?
Слободан кивнув на Геродота.
— Ти тямиш руського письма? — спитав Осмогруд у грека.
— Ні, — відповів Геродот. — Але відаю, щонаписано в тій грамоті й перекажу тобі своїми словами, басилевсе Октамасаде.
— Переказуй!
— Басилевс тракійців Сіталк… не вимовлю як ви речете на нього по-своєму…
Слободан уставив:
— Жупан Воїжир.
— Ага! — відгукнувся Геродот. — Ото ж ви, басилевс, Сіталк, рече: "Нащо маємо сваритися й ратитись межи себе, Октамасаде?"..
— "Осмогруде", — поправив Слободан.
— Ага! "Нащо маємо ламати списи й важитися, хто з нас дужчий? Сердишся на мене, що я дав ложе в своєму домі твоєму братові Скілові…"
— "Соболеві" по-нашому, — й тут уставив Слободан.
— Ага, ага!.. "Сердишся, але ж і ти упустив у дім свій мого брата басилевса Спарадока…"
— "Жупана Валдислава" по-нашому, — переклав Слободан, а Великого князя мов ошпарили.
— Я-м братові його жупану Валдиславу сказав, де притулок, бо Валдислав є родак мені. Так велять чинити старі люде…
І тут-таки замовк і зів'яв. Ускоклий турицький жупан доводився братом його матері, а хіба й Соболь не був також родаком Воїжирові? Хай не близьким, але ж Воїжирова та Валдиславова сестра була жоною їхнього з Соболем вітця Велеслава…
Мовби вгадавши хід Осмогрудових думок, Геродот тихо промовив:
— Тобі Спарадок є родаком, і Сіталк є родаком. Але ж брат твій народжений еллінкою, Октамасаде. Тут кревна помста не діє…
Похмуро вислухавши Геродота, Осмогруд спитав:
— І що далі рече жупан Воїжир, Дардане? Чи більше нічого не велів переказувати?
— Далі, — сказав Геродот, — Сіталк рече таке: "Ми з тобою крови їдної й кістки їдної…"
Осмогруд здивовано слухав його слова. Виходило, сей грек Дардан, чи як там його по-їхньому… Геродот казав усе те не від свого ймення?.. Все оте про кров і родацтво, й закон дідній…
— "Крови їдної й сім'я їдного вітця нашого, а твого діда Тура, бо народжений ти його донькою, а моєю сестрою…"
Великий князь несподівано крутнувся й, не слухаючи далі Геродота, пішов геть. І бородатий грек, сол великого жупана турицького задунайського Воїжира, й решта двоє слів, і Слободан заціпеніло дивилися йому вслід, бо навіть малий воєвода не знав, що надумався чинити молодий володар древлян, і северів, і русів, і всіх інших племен.
А молодий володар приспинився кроків за десять од Слободанової воєводської полотки. Назустріч йому, плутаючись у довгополій жоночій одежині, йшов головний жрець, волф над усіма волфами Вербан.
— Показують вельми добре, Великий княже, — мовив євнух, схилившись до володаря. — Юр Побідник провіщає тобі й воям сколотів побіду.
Осмогруд подивився за Дунай, що каламутнів десь по той бік верболозу та вербових лісів. Іншої волі від кумирів він і не чекав, хоча дві тьми його добірних комонців і захрясли не знати в яких оболонях. Косаки, що стояли неподалік, чули волфові речіння, й чола їхні розгладжувались, і з очей струмувало тепло любови й до свого володаря, й до кумирів, що вістували перемогу й Осмогрудові, й усім їм. Чутка швидко поповзла з вуст у вуста, й хоч над станом панував звичайний похідний гамір, але якщо не всі, то багато хто з-поміж косаків уже знав останню волю кумирів.
І тільки того, що діялось у душі Великого князя, не знав ніхто, бо ніхто не чув його перемов із Воїжировим слом Дарданом-Геродотом, й Осмогрудові було ще болісніше від того. Світ видавався безмежно тяжким і похмурим, нікому не болять болі Великого князя й нема перед ким навіть душу вилити.
Несподівано для всіх він проти ночі зібрався на влови. Неначе забув і про рать, і про тих двадесять тисяч косаків, що невідомо де ділися, переправившись на той бік Дунаю, й повелів сідлати коней не до полчення, а до забавок. Услід йому, не перестаючи дивуватись, пішли князі та боляри, покидавши в полотках важкі бойові мечі, щити й сулиці, підперезавшись лише тулами. Та в душі кожен з них був радий. Хоч кумири й провістили побіду, але така побіда була б огидна їм.
Великий князь їхав десь посередині ловчої витяги, тримаючи лук у шуйці, на півконя за ним тримався Слободан, і коли позаду не стало видно вогнів косацького стану, Осмогруд сказав:
— Як вернемося по вловах усп'ять, приведеш мені того грека.
— Пощо?
Володар наставив вухо. Навіть у темряві вчувалося, що Слободан усміхається.
— Маю спитати його щось.
— Питай, Осмогруде. Він їде з нами.
— Отой Дардан?!
— Угу.
Сього разу Слободанів голос уже відверто всміхався, й Осмогруда починала дратувати його запопадливість.
— Приведи! — сказав він, і Слободан ураз напнув повіддя й став збоку стежки, пропускаючи ловчих, які низались і низались у пітьмі. Геродота він упізнав одразу — по чорній бороді та зовсім не ловецькому строї, й мовчки потяг його сивого коня за повід.
— Осе, — сказав він, коли здогнали Великого князя, й хотів був зникнути в мороці, тоді згадав, що сі люди не зможуть порозумітися без його допомоги, й прилаштувавсь о другий бік Осмогруда. Та Великий князь вирішив по-іншому. Звернувши зі стежки, він скерував гнідого жеребця свого в густі хащі верболозу й на маленькій галявині став. Коли Слободан із Геродотом наздогнали його, він легко стрибнув додолу й сів на холодну нічну траву. Ті лишилися стояти.