Коло Граба сгояло не тільки двоє тих, що наволошили були Любиці, його синові, Дорогомирові та Людоті клятволамство, а й Душан, і молодий Станко, й ще кілька волохів, які звели на плаху древлянського жупана Гостомисла Дибу.
Данапр застиг унизу під бескетом чорною кригою, й вітер гнав над нею поземок, й од того ставав ще дужчим і лютішим, і мороз міцнів, і люди знали, що все те не дарма, що, певно, й Дана нуртує десь там у своїх холодних водах, і Дажбог-Полель напустився Вихором на Стан, бо вчинено гріх супротиву їм. І вся косацька обшир із тремким щемом у грудях чекала того, що допитувалися в небожителів жерці-волошбити й що мали прорікти незабаром.
Перший волф показав на Граба та тих, котрі юрмилися навколо головного жерця Юрового, другий теж. А коли й третій волф, розпластавши руки над химерно викладеним гіллям, підвів голову й глянув на князя Осмогруда, раптом із-серед Грабових прибічників, одтрутивши всіх ліктями, досеред кону вийшов старий волох Душан і впав навколішки перед Осмогрудом.
— Княже!..
На віях Душана замерзла сльозина, й Осмогруд спробував пригадати щось таке, від чого старий жрець мусив упасти перед ним отако. Десь у мізку чи в серці зринув спогад недалеких днів, і Душан глянув на нього сумними й нерішучими очима, які ввесь час мовби благали його в чімсь. Осмогруд квапливо прогнав з-перед себе ту маячню й суворо зціпив зуби:
— Ну?
— Я-м ще тоді хотів… — голос Душанові зсяк, і старий сапнув морозу — Ще-м тоді хотів тобі… Осмогруде, повідати, що… — Він знову сапнув беззубим ротом, і по-жіночому голі вуста, зжовклі й зморщені, як і в кожного вихолощеного волфа, скривились у болісній посміх. — Тоді все він намовляв нас.
Душан обернув голову в бік високої сосни, де стояв Граб, і всі вмить заоберталися теж туди, й лише сконопачений вид головного жерця нічого не виказував, і на ньому не здригнулася жодна жилка. Душан повернув запнуту голову в протилежний бік і мовив ще на одного:
— Й він.
Валдислав, на кого старий волф дивився, зблід і затупцював, пришпилений безліччю ворожих поглядів.
— А я-м хтів тобі се повідати, ще там… ще тоді, як… Як ішли-смо з-од грецького торжища…
— Й чому ж не повідав єси тоді? — Нова хвиля жалісливості сполонила молодого князя, та він удруге звів брови: — Бо-с мислив, що все минеться?
Старий волф намагався витримати жагучий погляд молодого Велеславича, й таки не зміг, засвердлив очима втоптаний сніг, і згорблена спина йому ще дужче згорбилась, і він серед порожнього кону й усім косакам, і самому собі здався таким маленьким і нікчемним, аж на нього стало шкода зорити. Натовп стримано рипів чобітьми й поробошнями, колись, може, старому жерцеві й подарували б усе, бо його в Стані любили, але сього разу жрець пішов супроти правди й супротиву законам діднім, і те рипіння ставало дедалі злішим і ворожішим.
Душан поволі звівся рачки, тоді став на старечі ноги й подибуляв до високої шерхокорої сосни, звідки й прийшов і де й досі стояли Граб та інші волфи, чекаючи переволошіння.
Жрець Вербан, який перед сим хотів був оголосити правдивість Граба, після Душанового визнання враз перемішав наволошене й квапливо відійшов убік, тихо кинувши:
— Праві й велій болярин Дорогомир, і князь Любиця…
Решта жерців закінчила волошити майже водночас, і всі показали супротиву Граба та його друзів. Над галявою знявся гамір, мов чорний Вихор махнув шорстким крилом, і головного жерця з прибічниками пов'язали без веління й без нагадувань.
А наступного ранку всі вої вийшли в поле за борами дивитися на скарання неправдивих волфів. Таке траплялося не часто — останній раз жерців карали літ тому, може, з двадцять або тридцять, ще за Велеславової молодости, того мало хто з-поміж косаків та вельможів і пам'ятав, тому кожен намагався не вґавити видовиська.
На стрімкому звишші, де кінчався ліс і починались піскуваті, порослі низьким обрідним чагарником обшири, стояла вся старшина раті, косаки ж, не дотримуючи ні своїх тисяч, ні якогось іншого ладу, юрмилися й під лісом, і з обох боків паґорба, й далі за ним. Унизу роби та вої ладнали волячі вози — дванадцятеро повних сухого хмизу й гілляччя чотириколів.
Ранок видався ще холодніший, ніж учора, вздовж лісу тягло пронизливим вітром, і люди повдягались у ягнячі гуні та кожухи.
По лівуруч від Осмогруда стояв похмурий сіверський князь Любиця Пугачич, по праву ж — Вербан, п'ятдесятирічний волф, ступивши в м'які чоботи й кинувши на своє довге жоноче полоття добру кожушанку. Кілька разів скосувавши на Вербана, Осмогруд урешті не встояв і проказав:
— А вчора, Вербане, хотів-с оправдити тамтого… Граба.
Вербан, якого вчора відразу ж після переволошіння волфи наставили над собою головним, навіть не глянув у бік Осмогруда. Велеславів молодший син, не мавши Юрового меча, не був при тому наставлянні. Вербан лише поправив на голові теплий вовняний полоток, бентежливо посміхнувся:
— Я-м сказав те, що всі чули, княже. Й ти-с чув.
Рудовусий князь Любиця вдавав, ніби його не обходить та їхня перемова, але він хмурився, й не тільки через Вербана. Трохи осторонь, тулячись поза гуртом боляр, стояв Осмогрудів вуй, рідний материн брат. Любиця намагався не дивитись ні на Валдислава, ні на Вербана, й лише круто зводив докупи вилинялі брови. Та незабаром біля возів настало пожвавлення, й усі вічі звернулися в той бік. З лісу на тонких ланцюгах вивели приречених волфів, і Любиця почав рахувати, загинаючи пальці: єдин, два, три…
Перелічивши всіх, він почав знову. Мав таке враження, ніби не долічивсь одного. Та скільки не рахував, а приречених лишалося таки одинадцять.
— Скільки їх? — перепитав Любиця в Осмогруда, й молодий князь теж почав лічити.
— Одинадесять!
— Одного не є.
— Кого ж?.. — Осмогруд подивився на Вербана, та той тільки плечима здвигнув і послав молодого волфа до возів. Молодий незабаром повернувся.
— Душана не є! — повідомив він схвильовано.
— Де ж є? — спитав Осмогруд.
Вихолощений отрок, збиваючись, почав розповідати. Виявилося, Душан одлетів у вирій. Коли допіру почали виводити приречених на страту, старий волф лежав у цюпі бездушний. Обидві руки коло зап'ясків у нього були дуже понівечені. Кількома зубами, що лишилися йому в роті, він перегриз собі жили й стік кров'ю.