І кожен, відомо, тулився вухом до волфів, які то там то сям їхали серед високого й підлого косацтва, по-жоночому перекинувши ноги на один бік сідла. Поряд із Осмогрудом тримався старий волох Душан. Він вряди-годи заглядав у вічі молодому князеві, якому се було неприємно. Князь не хотів ні з ким розмовляти, а дідо ввесь час пантрував сказати йому щось.
Учора в грецькому торжищі Осмогруд зібрав усіх тамтешніх старійшин, і вони довго тирлувалися на своєму капищі, й довго мулялись, і хитро викручували мову кудись убік. Найдужче старався молодий між у червленому корзні. То був, як сказали князеві, афінець Протаґор, і всі дивилися йому в рот і тремно слухали.
Їхня плутанина врешті таки заспокоїла Осмогруда. Брат його й справді жив у сьому грецькому торжиці, мав навіть свою теремницю, щоправда, її спалило перуном. Більше нічого він тут осудного не чинив, а тоді знявся й поїхав, і ніхто з-поміж ольбійців не питав його, куди він іде й чи швидко загостює знову.
— А кумирам вашим требу чинив? — хтозна й укотре допитувавсь Осмогруд.
Афінянин же щоразу кивав головою, що по-грецькому означало "ні". Се саме стверджували й їхні старійшини, й Осмогруд урешті відітхнув. Любиця, як завше, передав куті меду, й зробив се зумисне, бо лякався великокняжого суду.
Молодий князь вирішив дати грекам супокій і зніматися з-під мурів, але тут прийшов старий волф Душан відкликав його вбік:
— Їден їхній має хіть перемовитися з тобою, княже.
— Хто?
— Речу ж: їхній. Імена його не відаю. По-нашому добре вміє…
Осмогруд сердито блимнув на старого волфа в довгій конопляній сорочці та хустці на голові, проте сказав:
— Нехай іде сюди.
— А він не є тутки, — заперечив Душан.
— Де ж є?!
— Там, — старий махнув кудись угору позад себе.
Осмогруд відвернувся. Він уже не мав бажання говорити про свого старійшого брата будь з ким, і невдовзі полишив грецьке торжище й пішов до стану. Та біля полотки на нього вже чекав цілий гурт, і серед них, звичайно ж, сіверський князь Любиця Пугачич.
— Знову ти?! — в нестямі вигукнув Осмогруд.
Але Любиця, мовби й не чувши тих слів, показав на вже немолодого грека:
— Сей хче, аби-с ти його вислухав. Зветься… — Любиця запнувся, тоді таки вимовив незвичне ймено: — Зветься Гіпербол.
Осмогруд слухав Гіпербола, стоячи до нього боком. Усі слова гречина видавалися йому гадючим сичанням, і він не вірив жодному слову. Тоді Гіпербол підвів ще двох. Се були вже відомі йому наварх Аріон у чорному короткому корзні та з чорною гривою на шоломі й чільник нічної сторожі ніктепарх Періандр…
Тепер, дивлячись на старого волфа, який по-собачому заглядав йому в вічі, Осмогруд знав, що несправедливий до діда, але дідо нагадував йому вчорашнє, й молодий князь не міг із собою нічого вдіяти.
Слободан, який їхав оправуруч від Осмогруда, був урочистий, трохи переляканий і мовчазний, і та німота йому зовсім не личила. Іншим разом він добрав би способу розважити й себе, й усіх довкола, та день був неспосібний, усі мовчали, й він теж мовчав.
До Данапра підійшли в другій половині дня, й Осмогруд навіть не заперечував Любиці, коли той сказав:
— Розіб'ємося тут?
Осмогрудові стало геть байдуже, де ставати станом і що робитиме військо. Він, либонь, не відав, що робитиме й сам. Так зайшло сонце й знову зійшло по тій бік Лівого гирла, й Осмогруд мовчав, і всі теж мовчали. Він лише наказав не копати ровів навколо стану, навіть не заґороджуватися возами, й пролежав у наметі й сей день і ще один і третій, А четвертого раптом гукнув Слободана й повелів сідлати коні.
Слободан глянув на нього широко розплющеними очима й промовив:
— Скажу болярам…
Але князь перебив Слободана:
— Сідлай тилько свого та мого.
Юнак іще дужче вирячився, та князь не любив повторювати сказаного. Й невдовзі вони вдвох під поглядами князів, боляр і косаків завели коней у воду й спрямували їх на той бік, тримаючись шуйцями за ремінь сідла. Обидва були по-легкому — без різниць, без лат і навіть щитів, лише короткі мечі бовтались у воді. Так наказав Осмогруд, і Слободан безумовно виконав його повелю.
На лівому березі Данапра довелося дати коням перепочинок. Вони стриножили їх і пустили в луг, і лише по обіді під'їхали до Лівого гирла. Осмогруд уже знав, що робитиме й що скаже братові старійшому. Те, що зробив брат, — страшне й огидне. Й Соварог, і Лада, й Перун-Дідьдух і Полель, і сестра його Леля, на яку русичі мовлять Дана, й Побідник Юр не подарують Соболеві довіку своєї ганьби. Та чи ліпше буде ввергати землю вітчу в братогубну прю? Закоториться й україна Древлянська, й Сіверська, й Руська полянська, й саки-бродники в Дикому Полі, й туровичі-соляни, й усі племена та язики, що платять їм щоосени дань, відпадуть і підугь оружно й на Древлянщину, й на Стан косацький, і западеться в пекло все те, чого так довго прагли діди й прадіди їхні й чому віддали животи свої. То який же гріх є страшніший і перед Соварогом, і перед Лелею, й Полем, і Дідьдухом, і Юром Побідником?
Осмогруд ще не знав того й не тямив одповісти собі на се питання. Він лише відав, що підійде до брата старшого і скаже йому, як казав колись у дитинстві, коли вони були ще рівними:
— Соболю, за який гріх страшніша кара?
Вони скличуть усіх боляр, що лишилися в Стані, й князів, і воєвод, і тисячників, і скажугь відунам волошити, і як вони наволошать, так і буде. А половину гріха він, Осмогруд, візьме на себе, бо ж один отець породив їх, а брат за брата й мсту правити, і душу закласти має право, аби лише Мати-Земля не печалилася. Так велить покон дідній і прадідній, і так зробить Осмогруд.
Вода сього літа стояла висока, й вони насилу прибилися до берега, та й то біля самого Данапрового лиману, звідки виднів великокняжий знак на червоній мережаній полотці. Потомлені змаганням із хвилею, коні довго стріпувалися й форкали, та князь махнув Слободанові йти вгору, хоч і сам ледве тримався на ногах.
Його трохи дивувало, чому на високій сосні біля великокняжої полотки немає сторожі, та він лише зцідив зі свити воду й потяг коня за повід. Оддалік шастало зо два десятки чи то воїв, чи робів, які ховалися й визирали з-поза вільшини. Осмогруд зітхнув, тоді розперезав опояс із мечем і звелів Слободанові: