Соболь знову ліг на узголів'я й відчув під потилицею м'яку й теплу руку Герміони. Герміона промовляла голосом його матері, й стало ніяково, що досі так грубо й, власне, по-дурному сперечався. Він поклав долоню на її пружне персо, й для неї се стало мовби новим поштовхом.
— Ти станеш елліном і владарюватимеш над усіма — й еллінами, й скіфами, — сказала вона. — Й хто не вклониться тобі й не визнає твоєї мови, хай буде робом, і діти його теж нехай будуть робами. З твоєю силою ти станеш найбільшим еллінським героєм.
— Як Геракл? — ніби жартома спитав Соболь і гигикнув.
Герміона кивнула головою, а Соболеві стало неймовірно соромно за те гигикання й по-дитячому бовкнуте слово, й він одвернув обличчя до високого бронзового світильника. Тоді думки заполонили його знову, й Скіл-Соболь віддався на ласку їхніх хвиль, які заколисували й змивали з нього все чуже й непотрібне.
Тоді Герміона тихим пристрасним шепотом промовила йому на саме вухо:
— Посвятися, чуєш?
То було слово, якого вони обоє боялися вимовити ввесь сей час, і яке так старанно обминали. Тепер слово вилетіло й його не владен був ніхто завернути. Соболеві пересохло в горлі, він устав, підійшов до низенького столика й напився розведеного вина зі здвоєного золотого ритончика. Й коли заговорив, голос його бринів дужо й дзвінко, мов у нутро тієї химерної судини з двома вінцями:
— Отой афінянин минулого літа, отой Протаґор, усе підбивав мене до раті з аґафірсами. Він казав, ніби Афіни споможуть мені й гоплітами, й зброєю, й трієрами, й чим завгодно. Я знаю, чого від мене хочуть Афіни: землі для нових поселень! Тепер я не дам їм ані клаптя землі. Я посвящуся, й Афіни схиляться переді мною. Хай тоді ставлять нові міста — тільки вже під моєю рукою!
Герміона захоплено слухала його відверті й рішучі слова, яких чекала вже так давно, тоді підійшла й притулилася до нього гарячим тілом:
— Афіни схиляться, Скіле! Ти зараз — наймогутніший у світі володар, а після того, як посвятишся, станеш напівбогом, і горде місто Афіни Паллади, й Спарта, і Корінф, і Мілет, і всі острови визнають тебе за свого володаря! А сі наші ольбійські евпатриди розводитимуть вино в твоєму кратері. А ті, афінські, будуватимуть тобі теремниці, а ввечері гратимуть на лірах і співатимуть оди на твою честь!
Він палко обійняв її і поніс до ложа, й уже на м'якій постелі Герміона крізь рожеву млість прошепотіла:
— А я буду твоєю басилісою, народжу тобі синів і митиму тобі ноги в золотій мивниці, коли входитимеш у наш таламус…
Соболеві на мить майнуло в голові, що Герміона в нього — третя жона, власне, й не жона, а наліжниця, бо мати заплатила її вітцеві два таланти срібла, отже, гетера, та се вже не мало значення, бо що було досі, належало скіфам, а що робитиметься відтепер, буде справжнім, еллінським…
А вранці його знову посіли сумніви.
Скіл-Соболь тільки тепер відчув, який він був звечора п'яний. І так з ним траплялось уперше. Він досі й не думав, що тим-о рідким, власне ж, ніяким бовталинням отак можна впитися. Голова гула й у животі було порожньо й булькаво, та він пам'ятав усе, геть усеньке, що казав учора сам і що говорила Герміона. Й не те, щоб шкодував за свої слова, проте сьогодні, на холодну голову, все здавалося не таким простим і здійсненним, як учора.
Й першому ж ліпшому, хто завітав до нього в гості, Скіл-Соболь вилив свою душу й ті сумніви, що її шматували. Се був найбагатший ольбіополіт Гіпербол. Досі він мав метека за щось дрібне й невиразне, просто нехтував ним, та сьогодні сталося незбагненне, й Соболь одчув до нього раптову прихильність, убачивши в його та своїй долі спільне.
Гіпербол був небалакучий. Останнім часом він майже щодня приходив у сей дім, і Герміона, молода господиня, дуже нахвалювала його. То приніс важкий золочений світильник, то навантажив двох робів білим, наче паморозь, через три єгипетських сита сіяним борошном семідалом, якого в Ольбії не можна було дістати, то сором'язливо поклав на край столика Герміони важкі підвіси з головою Афіни Паллади та великими сапфірами, й усе так, задурно, не вимагаючи жодного обола.
Герміона дивувалася:
— Навіщо се ти робиш?
А він скромно схиляв голову:
— Мені доста, коли ти, ясночола, вдячно всміхаєшся…
— Але ж усмішка моя не варта всього того! — заперечувала, сміючись, молода жона.
— Ти просто того не відаєш…
Се втішало її, й вона запрошувала Гіпербола на кілік розведеного вина. Метек сидів у просторім екусі, неквапно сьорбаючи з кіліка, а Герміона, примостившись у дальньому кутку й гукнувши котрусь робу, пряла білену вовну, хоч молодій жоні за давнім поконом не дуже й личило з'являтись на очі можам.
Гіпербол розпитував її про вітця, дарма що й сам не переставав навідувати свого колишнього господаря, а нині — простата. Герміона від тієї ночі не бувала в рідному домі, але знала все від робів.
— Отець уже потроху встає з ложа, — говорила вона.
— Попустило?
— Слава Паонові, й Асклепієві, й донькам його Гіґеї та Панакеї…
Герміона щиро раділа з вітцевого видужання, бо сама стала причиною його хвороби, й те, що він оклигував, видавалося добрим знаком кумирів і вселяло в душу сподівання на майбутнє.
Коли до Ольбії знову прибув Скіл-Соболь, Гіпербол також навідувався в його дім, але далі дворика заходити боявся. Й сьогодні йому приємно стислося серце, коли Скіл-Соболь уперше запросив його до екуса. Кирпатий ніс його блищав од поту й жиру, та Гіпербол майже не озивався, тільки час од часу покивував головою. Й коли господар замовк і стомлено відкинувся на ложі, він сказав:
— Іди, Скіле, я тобі щось покажу…
— Куди? — здивовано підвівся на лікоть Скіл-Соболь.
— Та тут, у твоєму домі…
Господар накинувся теплим цупким гіматієм і, стенувши плечима, пішов услід за метеком, сам собі дивуючись із власної згідливости. А Гіпербол, перетнувши подвір'я навскоси, провів рукою по холодному мармурі крилатої жони-левиці, заздіймався крутими й теж біломармуровими сходами на терасу й зупинивсь аж над лискучим двосхилим дашком брами.
Була рання пора між сніданням та обідом, і вздовж головної вулиці Медини сунуло багато припізнілих базарювальників. За якийсь неповний стадій праворуч унизу видніли кам'яні приступки амфітеатру, лави спадали півколами до високого підмурку скени, де по двох днях мали відбутися головні торжества Малих Діонісій. І повз амфітеатр, що, мов величезний полумисок, стояв дном на Нижньому городі, а вінцями сягав города Верхнього, теж ішли вуличкою громадяни в супроводі робів, пірнаючи в вузенькі проходи між хоромами, що з усіх чотирьох боків оточили аґору. А з гори зрідка озивався дзвін, сповіщаючи ольбіополітів, що прибув новий рибалка зі свіжим уловом. І хоч риба в кінці мемактеріона не псується так швидко, як у теплі місяці, та ольбіополіти, любителі рибних страв, однаково поспішали.