— Чого лізеш мені межи очі?
Жупан древлянський незворушно стояв у дверях, прошиливши смушеву шапку під скіряний опояс, з лівого боку якого висів довгий меч в обкутих золотом піхвах.
— Я — Великий князь, і коли схочу, то зітру в порох комождого, хто ляже мені під коня.
Диба здивовано глянув на свого небожа, й той думав, що жупан урешті схилить перед ним голову, та він повторив ті самі, звечора мовлені слова:
— Не ліпо чиниш, княже. — Тоді поворушив густими бровами, чоло йому заграло глибокими зморшками, й він підкреслив: — Не ліпо, небоже!
Великий князь, не встаючи й не запрошуючи жупана сісти, з нестримним шалом крикнув, аж роб-частувальник, який був заглянув до намету, сахнувся й зник:
— Я сам відаю, що ліпо й що не ліпо! Мислиш, я-м забув, кому кричав єси "славу" на тризні по вітцеві моєму?!
Жупан Гостомисл Диба сумно глянув на небожа. Коли людина каже отак усім, ніби ліпше за них відає, що чинити, то таки певно нічого не відає, подумав Гостомисл Диба, поволі дістав шапку з-за пояса, й накрив бриту голову, й ще повільніше обернувся й ступив за поріг. Перед очима йому стояв молодший брат Соболя — синьоокий Осмогруд, по якому й слід запався, й на душі стало ще смутніше. Вони змирилися й удають, наче все гаразд і все ліпо, подумав він про декотрих князів та боляр, які дошукувались власної вигоди, а я не можу себе зламати. Не лише не можу, а й не хочу, небоже. Про се він уже давно думав і давно так вирішив.
Ідучи Станом до свого намету, Гостомисл Диба згадав померлого брата Велка, Великого князя, й вилив йому свої прикрощі. Не люблять мене твої отроки-княжичі, сказав він, бо й ти мене трохи недолюблював. Ти, може, й сам не знаєш, чому недолюблював, а я знаю. Знаю змалечку. Я-м ще ген коли лаштувався тобі про се повідати, та все бракло змаги. А все почалося з нашого вітця та матері. Мати наша тебе не любила, мабуть, рада була б у домовині тебе зобачити. Любила тільки мене та Богдана. А хіба ж ми з Богданом були винні, що ти їй нерідний? А наш отець не любив мене та Богдана, бо наша мама, жупаниця Десанка, звела, кажуть, зо світу твою маму, Оленку, її наш тато, кажуть, до смерти не міг забути, отож і любив тільки тебе… Бачиш, як усе зав'язалося в тугий вузол, мовчки розмовляв, з померлим братом жупан Диба. Отці та матері, сварячись межи себе, не мислять, яке то буде колись їхнім дітям. А я чого ото сказав був нашому вітцеві, що не хочу ні з ким до злюбу вінчатися! Отець лише нагримав на мене, але більше не приневолював, мабуть, збагнув… А людині тра когось любити, я-м любив Богдана та тебе, поки не стало Богдана, а тепер ось уже й ти перейшов до ираю. Лишився в мене тільки твій синок молодший…
А Соболь відтепер був певний, що ненавидить рідного стрия дужче за найпослідущішого супротистата. Нестримна лють до старого жупана сліпила вічі й розум. Він нахвалявся стерти Дибу на порох, і слово було кинуте. Але якась твереза, хоч і притлумлювана думка підказувала Соболеві, що він шугнув, наче в холодну воду незнайомого виру, не все було так просто, як хотілося б, і жупана древлянського не легко було зачепити пальцем, не викликавши до себе всепільної зненависти.
Й Соболь мало не зрадів, коли до полотки ввійшов турицький жупан-ускочин Валдислав. При боці в нього висів, замість перебитого жупаном Дибою, новий гарний меч о золотому вруччі, й зодягнений був турич у дорогі строї. Мить повагавшись, Соболь розповів йому про свої сутички з Дибою й учора, й осе щойно сьогодні, й коли скінчив, Валдислав хижо прискалився.
— Княже! — сказав він. — Дивно чути се від такого володаря. — Й, доки Соболь пильно дивився на нього, він раптом запитав: — Яка є найтяжча клятьба, ну, присяга, серед твоїх ратників?
— Пощо питаєш?
— А ти речи, тоді я й повідаю, пощо питаю, — вхиливсь од відповіди Валдислав.
Соболь заходився накручувати косу на палець.
— Найтяжча? — перепитав він. — Се коли котрийсь воїн клянеться теплим духом невгасного великокняжого вогнища. — Й знову запитав: — А що?
Валдислав зловтішно засміявся:
— Просто я-м подумав про те, що й серед нашого племені, серед туричів, такий самий покон є.
Соболь підозріливо дививсь на Валдислава, й той теж зирив на нього й посміхавсь на один бік.
— Речи робові, хай гукне сюди жупана Дибу, — тихо проказав турицький князь.
— Для чого?
— Хай Диба поклянеться.
— А далі?
— Хай поклянеться, — вперто повторив турич. — Бо тому, хто переступить присягу, січуть голову. Так заведено споконвіку. Сей закон не нами вигаданий.
— А в чому хай клянеться? — спитав Великий князь. Він почав розуміти думку Валдислава. — Ну, в чому?
— В чому завгодно.
— При послухах?[56]
— Байдуже, — озвався Валдислав.
Соболь негайно вирядив молодого воїна по Дибу, але жупана в Стані не було.
— Де він є? — спитав Соболь. Воїн розповів:
— Речуть, ніби подавсь у плавні за Ліве гирло. — їдь і знайди! — наказав Соболь.
Дибу розшукали аж по двох днях, і коли він увійшов і знову за звичаєм скинув шапку, Великий князь припросив його сісти поряд. Жупан сів. Тепер Соболеві було видно його вічі, й себе в тих очах, і він запитав у жупана:
— Речуть, ніби ти відаєш, де мій брат молодший. Чи правда се?
— Хто рече? — нашорошився Диба.
— Один між!
— Котрий? Можі в Стані — вельми многі. Коли речеш одне, то речи й друге.
Він не знав нічого певного про Осмогруда. Про забіглого молодого князя балакали різне, та все те лишалося балачками.
— Речи, княже, — відрубав жупан Диба й одверто докинув: — Я би-м такоже хтів се звідати.
Соболь, повагавшись, мовив:
— Се рече на тебе Валдислав.
— Отой ускок, — вигукнув Диба, — що підняв меч на рідного брата? Шкода, що я-с не потяв його тоді в березі!
— Коли? — прискалив око Соболь, мовби вперше чув про ту їхню сутичку.
Та Диба лише махнув рукою:
— Було колись.
— То нічого не відаєш за брата мого молодшого? — навернув його до думки Соболь.
— Ні сном, ні духом.
— А я відаю, коли-сте ся стяли ви з князем Валдиславом, — єхидно посміхнувся він, і лівий вус йому збуджено засіпавсь угору.
— То добре, коли відаєш усе про своїх найліпших, — проказав Диба, втупившись у килим. — Зле тільки, що ти-с вельми темний і не тямиш добрати собі найліпших!