Та сталося, що захворів на проказу метеків помічник. Нещасного прогнали за мури города й почали підшукувати серед робів заміну. Шукати довго не довелось, бо вигнаний займався збутом амфор та іншого посуду й мусив знатись на рахуванні й письмі. Сієї ж премудрости з-поміж усіх Діодорових робів навчився тільки юний скіф. Де він устиг навчитися — того ніхто не відав, але пригода така була.
По кількох літах молодому робові доля всміхнулася вдруге. Тепер уже й сам господар, перестарілий Діодор, знав провористого Гіпербола, й одного разу доручив йому відвести валку човнів із горнцями, глечиками та полумисками до недалекого калліпідського села. Гіпербол упорався з завданням і привіз господареві добру виручку, більшу, ніж міг би сподіватися й сам Діодор.
А робич раптом відчув себе в своїх водах. І коли Діодор переселився в царство тіней, він запропонував його синові несподіваний викуп: цілий талант срібла. То було майже невірогідно. Молодий господар спробував дізнатися в свого невільника, де він узяв таку копу срібла, та ні допити, ні шмагання бичем на купі глини в гончарнім ерґастерії не розв'язали язика Гіперболові. Він так і сказав Іфікратові:
— Коли ти не відпустиш мене на волю, оті шістсот декадрахм тобі користи не принесуть.
— А тобі, робе? — визвіривсь Іфікрат.
— Ні тобі, ні мені. Тільки не забувай, кіріє, що найліпший робітник на нашій аґорі не тягне й половини.
Іфікрат подумав і вирішив, що вигідніше дати Гіперболові свободу. Тепер колишній роб став метеком і мав право жити, як хотів, і робити, що хотів. І хоч Іфікрат і надалі вважався його простатом, покровителем, і Гіпербол мусив кожного літа підносити йому подарунки, та покровитель — одне, а господар — зовсім інше.
Того дня Гіперболові пішов тридцятий, і він нарешті здобув можливість одружитися й жити своїм окремим вогнищем. А срібла, поза тим талантом, що віддав за власну волю, новий метек мав ще більш як півталанту. Сього вистачило на поганеньку саманку під мурами, на прожиття та на власний столик трапедзита в кутку аґори. Лихварів на священному торжищі було ще восьмеро, та Гіпербол уже давно вирішив поставити коло них і свій столик-трапедзу. Й не помилився.
За сі двадцять п'ять літ срібло, мов заворожене, само пливло до рук, бо давав, як і решта, позички збіднілим евпаторам і купцям від третьої драхми, але знався на всіх тонкощах трапедзитства й мав добрий нюх — кому позичати й кому відмовити.
І ніхто з його співбратів-метеків та громадян поліса й не помітив, коли Гіпербол став найбагатшою людиною Ольбії. До певного дня він поводивсь тихенько й низенько, й усі витріщили очі тільки тоді, як метек-трапедзит поставив на головній вулиці під аґорою величезну кам'яницю з мармуровими ворітьми. Та й місце Гіпербол обрав зумисне на Медині й зумисне там, де починалась вуличка колишнього власника Іфікрата.
Се сталося в те літо, коли Гіперболові стукнуло п'ятдесят, і вже цілих п'ять років метек жив у новому домі. На його місці кожен метек-відпущеник і кожен метек-іноземець почував би себе найщасливішою в світі людиною, бо ніхто в Ольбії не мав стільки срібла й стільки робів, як сей колишній роб.
Кожен, але не Гіпербол…
Він щоліта робив своєму простатові звичні, ба навіть багаті подарунки, але в день Зевса Фратрія приносив йому то золочений світильник, то срібний скіфос, то ще яку дорогу річ, аби лиш виглядала не платнею за відпущення, а таки дарунком.
Та ні се, ні той метекіон, податок, який Гіпербол мусив щоліта вносити до громадської скарбниці, ні податок на право торгування та ведення своїх справ трапедзита не дошкуляли йому надто, бо метекіон становив усього дванадцять драхм, а податки, що їх мусив, як кожен метек, платити ринковим наглядачам-аґораномам, були для Гіпербола зовсім легкими.
Найдужче, мов жало в серці, дошкуляли трапедзитові ті три нужденних оболи, що їх він кожного місяця піанепсіона[45] вносив у храм Афіни Робітниці. То була ганьба його. Три нікчемних монетки, за які можна купити в пекаря на аґорі хіба три пиріжки з рибою, щороку нагадували йому, найбагатшій людині в усій Ольбії, що він метек і колишній роб, а отже, ніколи не зрівняється в правах з найпослідущішим громадянином поліса, хай навіть жебраком. Нагадували ті три маленьких срібнячки Гіперболові й інше: варто йому не сплатити їх або ж бодай у чомусь провинитися перед полісом, чи своїм простатом, чи будь-ким з-поміж вільних ольбіополітів, як його тут таки, того самого дня знову повернуть у робство.
Сей триклятий Дамоклів меч висів над Гіперболом уже двадцять п'ять літ, і висів на тонкій волосинці, яка могла ввірватись од найлегшого подуву борея й упасти метекові на голову. Й тоді жодна людина в Ольбії не кивне пальцем, щоб його врятувати, й не допоможуть йому ні важкі золоті кубки та келихи, якими був уставлений увесь дім Гіпербола, ні таланти щирого срібла в його кованих скринях.
У перший день піанепсіона Гіпербол скидав із себе все ошатне вбрання, взувавсь у прості ремінні сандалії, накидав через ліве плече грубу конопляну хламиду роба й ще вдосвіта вирушав до святилища Афіни Робітниці в дальньому кутку аґори. Хором був непоказний і тулився між святилищами Гермеса й Посейдона та його жони Амфітріти. Й, незважаючи на ранню пору, тут було вже багато люду в хламидах із грубого полотна, всі до єдиного — метеки, які не мали права прийти сюди навіть з простим ціпком. І тільки довге, аж на потилицю волосся відрізняло їх від робів.
Гіпербол похмуро вислуховував повчальну проповідь головного жерця хорому, звернену до відпущеників, тихенько, щоб не брязнули, клав у бронзовий кратер своїх три оболи й вертався додому. Та в сей час ольбіополіти вже виходили з осель і простували на ринок, і не тільки тому, що жоден громадянин, який поважав себе, не міг уґавити торжища, а й щоб кинути при нагоді зо два колючих слівця метекам, котрі вийшли в одежі роба сплатити свій ганебний податок.
Гіпербол тиснувся до чужих парканів і стін, пропускаючи зустрічних, але базарювальників у перший день піанепсіона бувало найбільше, й старий метек, від холоду й приниження клацаючи зубами, насилу прибивався до хати й не показував звідти свого носа до самого смерку.