— Я вже спитав був тебе колись, від кого походять скіфи, й ти не повідав мені. То від кого ж? Хто народився перший у сій дивній землі?
— Мій дід казав мені, — обізвавсь архонт Еак, — а дід мій ставив ольбійські мури, бо першим приїхав сюди з Мілета, тож казав, що то все вигадки, ніби скіфи пішли від якогось Тарґітая. Їх породив наш Геракл. Він гнав биків Геріона, стомився й заснув. А коли прокинувся, то ні коней, ні колісниці. Пішов він колією, й вона привела його до Бористена. Там людей ще не було, жила лиш одна діва, та й та до поперека діва, а вниз — змія замість ніг Ото й спитав Геракл у діви, чи не бачила його коней та колісниці. Вона сказала: "Бачила. Вони в мене". — "То дай" — "Е, ні, — сказала діва-змія, — тільки тоді, якщо поймеш мене". Геракл не мав що робити й пойняв діву-змїю. А вона знову не віддає коней: "Пожди, поки народиться син". Так він і прожив з нею й надбав тут трьох синів. Старшого назвали Аґафірсом, середульшого — Гелоном, а найменшого — Скіфом. Тоді вона віддала йому його коней і питає: "А що робити мені з твоїми синами?" Він каже: "Ось тобі мій лук і мій пояс із золотою чашею на прязі. Котрий підпережеться по-моєму й натягне лук отак, як я, того й лиши при собі, а тих прожени". Й коли сини виросли, вона дала лук і пояс Аґафірсові. Той митикував, митикував, та так і не зміг ні підперезатися по-вітцевому, ні лука до пуття нап'ясти, Жона-змія розсердилася й прогнала його на захід сонця, за самі гори, й там він і став жити й плем'я собі народив. Дала вона тоді лук і пояс Гелонові, середульшому. Той теж не зміг упоратися з ним, вона й його прогнала — на всхід сонця, за річку Танаїс,[42] де й досі живуть гелони. Й тільки найменший син підперезався поясом із чашею так, як се чинив отець їхній Геракл. І лишився найменший син, Скіф, у сій землі, та й досі.
Геродот намагавсь узгодити щойно чуте з тим, що знав, але кожен плів свої міфи так, як йому було вигідно.
— А писати про все треба, — задумано сказав він Протаґорові. — Лиш олімпійці надаровані віщим зором і здатні одвіяти зерно істини від полови слів.
Але Протаґор зорив на нього невидющими очима, власне ж, і не на нього, а кудись понад ним, аж Геродот озирнувся.
— Ти оповідав мені, мовбито наші кумири народилися в сій землі й ми запозичили їх у скіфів.
Геродот уважно подивився на молодого друга. Дотеперішні слова не в'язалися з його мовою, та він кивнув:
— Запозичили в скіфів.
Протаґора мов ужалило, він підхопився й вигукнув:
— Ахей! Еврика! Тоді сам Олімп велить нам осідати в сій землі!
— Чого б то? — здивувався Геродот.
— А ти помисли! Наші кумири народилися тут? І тут їхня україна? — Геродот мовчав, збагнувши плин Протаґорової думки, й той аж палахкотів: — Коли україна еллінських кумирів — тут, то й наша україна — також. І ми мусимо повернутись на землю наших кумирів. Ахей!!!
Старий архонт-басилей, який, розповідаючи Геродотові свою казку, майже спав, тепер теж прокинувся й заходивсь махати руками перед носом в історика, як допіру й Протаґор:
— Я йому теж казав, теж! Ти, елленотамію, хоч молодий літами, зате вельми мудрий, хай пошлють тобі наші кумири довгих днів і ще яснішого розуму! — Він масно всміхавсь до Протаґора й раз по раз кидався то до нього з прихильним словом, то до Геродота з огудою. — Я теж казав йому се! Скіфи — то шепеляві варвари! Вони п'ють кобиляче молоко й забивають кожного сотого полоненця в хоромі свого бога Арея!
Геродот згадав, як у землі орачів молодий воїн розповідав йому про доїння кобил, але то була вигадка, звичайна кпина з мандрівника-чужоземця, й Геродот бачив се по їхніх лукавих очах, однак слова архонта-басилея допекли його. Хотілося сказати йому те, що вже казав сьогодні: лише безумець згоден проміняти поганий мир на найщасливішу війну, коли, супротиву природі, батьки мусять ховати синів. І він би нагадав оті мудрі речення немудрого Креса, хоч тут і стояв Протаґор, який уже чув їх, — та в сю мить приворітний роб ахонта-басилея відчинив хвіртку й до дворика ввійшов гість — архонт-епонім Іфікрат.
І господар, який був його давнішнім ворогом на всіх синодомах,[43] і в екклесіях, і на судах присяжних, підніс обидві руки дороги й почав закликати на допомогу кумирів:
— О, безсмертні! Ось і сей зараз почне співати тієї самої пісні!
— Еаку! — сказав гість. — Коли до елліна приходить еллін, той мусить радіти, а не цькувати на нього ериній.
— А хіба я назвав ериній? Хіба я назвав ериній? — підскочив до нього Еак. — Я радий вітати тебе в своєму домі. Хіба ж я не правдивий еллін? Ану скажи!
Геродот уперше бачив сих двох дідів укупі й лише тепер спостеріг, які вони різні. Господар його був низенький і гладкий, щоки йому аж тряслися, коли він починав вимахувати руками, и черево теж перекочувалося під просторим хітоном. Прийшлий же вдався високим і худим, а густе сиве волосся й така сама кучерява коротко підстрижена борода мимоволі притягали око. Та старий архонт-епонім, певно, прийшов сюди не з доброго дива, про його давню ворожнечу з Еаком знала вся Ольбія, й Геродот підставив йому свого дзиґлика.
Іфікрат, одначе, застережно підніс руку вгору, закликаючи до уваги. Він сказав Протаґорові:
— До нашого поліса приїхала басиліса-мати.
Еак пирхнув:
— А то хіба вперше? Ото дивина! — Й сам пояснив Протаґорові, мовби той не мав про се жодного уявлення: — Басиліса має собі в нашому полісі будинок.
— Еаку! — суворо сказав йому гість, хоч і далі так само дивився лише на Протаґора. — В наш поліс прийшло нещастя.
Запала тиша. Всі приготувалися до найгіршого, й Іфікрат сказав:
— Володар скіфський зібрав рать на аґафірсів.
Мовчанка тривала ще якусь мить, по тому й архонт-басилей Еак, і Протаґор удвох заволали:
— Ахей-й!!!
Іфікрат же з Геродотом дивилися й не приставали до їхнього радіння. Іфірат звернувся до Протаґора:
— Я був свідомий того, що для тебе се — радість, елленотамію. Але для нас із тобою, — тепер він уже говорив до свого співгромадянина, — для нас, Еаку, то велике лихо, й ти марно радієш.
Протаґор перестав вимахувати руками й поспитав:
— Сю звістку принесла тобі скіфська басиліса-мати?
Гість кивнув головою.