— Велика посудина?
— Ого!..
— Скільки амфор уміщає?
— Три тисячі й шість сотень амфор, Геродоте. Історик від подиву аж заблимав. Найбільші котли, які йому доводилося бачити, вміщали не більше шестисот амфор.[28] Усі притихли й намагалися збагнути не дуже добре зрозумілу їм балачку, яка велася грецькою мовою.
— А який завтовшки той котел?
— Пальців шість буде.
Чорнобородий еллін узявся за голову. Стільки людей було й справді важко уявити.
— А коли се було? Коли жив басилевс отой — ще перед вашою раттю з персами?
Старий купець кивнув:
— З Дарієм ратився шістдесят двоє літ тому Велеполків прапраправнук Боримисл.
— Боримисл? Як се ім'я по-нашому?
— Як по-вашому?.. — старий намагався згадати, як греки називають сього басилевса. — Боримисл по-вашому, мабуть, Спарґапіт…
Геродот здивувався:
— Ще один Спарґапіт? І басилевс аґафірсів так зветься…
Се нагадало всім про недавню подію, й люди принишкли, чекаючи, що скаже на те старійший серед них. Тимна Вовкогуб відповів:
— Витислав, чи Спарґапіт по-вашому, вбив нашого басилевса Велеслава. А Велеславів отець Боримисл розтрощив Дарія персіянина й зветься по-вашому… Ідантірс! — пригадав-таки Тимна.
Запала ніякова мовчанка. Скіфи принишкли через те, що старий порушив заборону: згадав ім'я небіжчика, якого ще не встигли поховати. Геродот же знітився через те, що знав більше за сих людей, хоча й волів би не знати. Він лише зітхнув:
— Многі скіфи, вельми многі…
Тут у розмову, вибачливо глянувши на діда Тимну, встряв Слободан. Підгорнувши докупи жар у багатті, він сказав:
— Речеш, елліне, "скіфи"? Так тих "скіфів" не вельми багато є. Вони жиють угорі, за Ірпенем, під Прип'яттю, в древлянській україні.
— То люд інакший, ніж ви?
— Одне слово — "скіфи"… — на еллінський лад сказав Слободан, а по-грецькому "скіф" означало "похмурий" Усі навколо багаття засміялися, бо хоча Слободан і не сказав нічого кумедного, але щохвилини міг сказати, й усі те знали й сміялися наперед. — У!.. — стулив губи Слободан. — Вельми страшні люди оті древляни, у-у!.. А ще страшніші — бродники…
— Що ж вони чинять?
У Геродотові сидів демон історика, й кожне слово важило йому дорожче від золота. Він знову повторив:
— Які ж вони?
— Кучматі, похмурі й не вмиваються. А як і вмиються коли, на велике свято, то втираються рушниками з людського волосся.
Народ притих. Такої казки ніхто не чув навіть із вуст Слободана.
— Як то "з людського"? Тчуть?
— Та ні! — вдавано нахмурився Слободан і нишком підморгнув дідові Тимні, мовляв, не заважай. — Не тчуть, а здирають з ворога!
— Що здирають?
— Скіру на голові.
Геродот з переляку тільки язиком цикав. Таки ж варвари є варвари, хоч він допіру й казав, що скіфи — найрозумніші за всіх людей. А Слободан не переставав лякати:
— Хто більше таких скірок має, той є найліпший серед отих "скіфів".
— І що ж вони з ними… роблять?
— Носять при собі, — не моргнувши оком, теревенив Слободан. — І на паска чіпляють, і комоням на вуздечку…
— Й утираються ними? — перепитав Геродот.
— І втираються.
Історик не знав, що й казати. Се зовсім не в'язалося в його мізкові з людьми, які сиділи навколо нього й незлобиво посміхалися.
— Та що там утираються! — зиркнувши знову на діда, мовив Слободан. Дід удавав, що не слухає його теревенів. — Що там утираються! Кожен скіф, убивши ворога, випиває його кров!
— Нащо?..
— Аби перейняти силу ворогову.
Тимна вже не витримав і сказав своєю мовою Слободанові:
— Пощо дуриш чужоземця, отроче?
Слободан, не дивлячись на господаря, відповів йому теж по-своєму:
— Нехай. Нажену трохи жаху на сих еллінів. Дужче бояти-ймуться. — Й почав знову по-еллінському. — А которого супостата візьмуть у полон, то виколюють йому віча.
— Для чого?
Все те було таке нове Геродотові, що він перестав навіть жахатися.
— Для чого, питаєш? Щоб, як збивати-ймуть масло, не виділи, де масло, а де сколотини.
Почувши знайоме слово, Геродот здивувався й заходивсь розпитувати, що таке "сколотини", бо вже не раз чув те слово в розмовах скіфів між собою. Слободан почав пояснювати грекові, що таке, але греки масла не вживали й пояснити було важко. Розвівши руками, юнак сказав:
— То таке молоко.
Й раптом йому спало на думку щось нове, й він засміявся тій думці, й усі довкола в передчутті нового жарту й собі завсміхались.
— То молоко таке, кобиляче.
— А, — згадав Геродот. — Я відаю. Кобиляче молоко п'ють і масагети.
— А відаєш, як скіфи доять кобил?
— А як?
— Удвох.
— Чому вдвох?
— Один тягне за дійку, а другий бере рурку, встромляє кобилі й дме.
— Яку рурку?
Геродот уже відчув, що з нього насміхаються, й собі розтяг вуста.
— Кістяну рурку. Щось таке, як сопілка.
Всі раптом уявили собі ту картину, й над берегом знявся несамовитий регіт.
— Ось годі тобі крутити! — не всидів старий Тимна й звернувся до Геродота: — Ходімо вже до нічлігу, бо рано вставати, з сонцем.
І коли регіт улігсь, а Геродот вайлувато підвівся, Слободан спитав його:
— То як, елліне, повідаєш се своїм суплемінцям? Поймуть віри тобі?
Геродота не образили такі вигадки. За час мандрів своїх він наслухався доволі всяких байок і всі їх повписував до книги своєї. Він одповів молодому скіфові:
— Елліни цікаві до таких байок. Повірять чи не повірять — то ж діло їхнє. Розповідати можна все, ну а вірити тому не обов'язково.
І пішов за Тимною в морок, де на нього чекав теплий баранячий кожух і міцний сон.
Розділ 5
Село, де довгі роки мешкала стара княгиня Кіно, розляглося на паґорбі між Богом та Мертвоводом. Мешкала вона сама в довгій присадкуватій теремниці з дебелих соснових колод. Сама, коли не рахувати сімох роб і дванадцятьох робів, які орали княгинине поле, пасли худобу й чинили все, що належить чинити робам.
Велика княгиня мала двоє літ після півсотні, народилася в еллінському місті Істрії,[29] розташованому майже в гирлі Істра,[30] й походила з родини найбагатшого й найупливовішого там архонта Дексілая. Кіно й досі, незважаючи на свої літа, заховувала риси колишньої зваби, а дівою серед усіх юних красунь Істрії, а й Тіри та Ольбії, була першою. Дексілай виховав доньку гордовитою й неприступною, вона вміла чудово прясти, ткати й співати тягучких іонійських пісень під солодкі звуки ліри, й коли тому тридцять з гаком літ в Істрію завітав грізний басилевс усієї Скіфії Аріапіт, якого варвари звали по-своєму Велеславом, — Дексілаєві пощастило віддати за нього свою доньку.