Євхим Ворона — доволі значний урядник поміж гуртом міської бюрократії, по національності "тоже малоросе" — літував з своєю родиною в селі Чорному Озері, де торік він придбав собі з торгів сотню десятин землі і панську селитьбу, доволі таки спустошену, з будинком чимало зруйнованим. На се літо Ворона ледві встиг полагодити будинок так, щоб можна було перелітувати, а вже "колись там" сподівався він чисто пересипати будинок.
В половині мая в гості до Ворони завітав товариш його з гімназії ще й ровесник Петро Летючий, гірський інженер, завітав він ненадовго, на кілька день "по дорозі". Ворона радий був побачитися з старим приятелем, але через тісноту в домі ще більш був радий, довідавшись, що Летючий перебуде у його недовго.
На другий день по приїзді Летючий пішов ранком за село погуляти; ранок був хмурий, пахло дощем, тим-то Летючий пішов не в гай, а в поле. Він ішов свіжою ріллею і любував з глибокого чорнозему, що так і пах хлібом. Досвідчене око інженера помітило небавом, що колір ріллі почав одмінятися. Летючий нагнувся, набрав, у жменю землі і, розгрібши ЇЇ по долоні лівші, перегрібував пучкою правші, пильно придивляючись до землі; нарешті він мовив собі на думці:
"Усі ознаки залізняка. Гм! Чи вже ж таки я помиляюся! Ану, наберу в хустку землі та зроблю хоч маленький, поверховий дослід".
Набравши у хустку землі, Летючий хотів вже вертати, а далі спинився і подумав:
"Ні, треба вже за одним заходом дійти до краю ораного та придивитися, чи далеко тягнеться така земля".
Він рушив і, спостерігаючи ріллю, помічав ті самі ознаки.
— Ну так! — говорив Летючий сам до себе вголос.— Ну що, коли я не помиляюся! Тут просто скарб! Далі нічого ходити, досить і сього. Річ певна, що про сей скарб досі ніхто не відає: відали — то б досі тут не те було. Треба б, щоб до слушного часу ніхто й не довідався... Гайда назад.
Летючий рушив назад і, йдучи, говорив:
— Яку тут фабрику можна спорудити! В робочих недостатку не буде; руки тут дешеві, топливо недороге; сплавна річка під боком! До залізниці рукою подать... Чого й ліпше! Та скоро я запевнюсь, що се залізняк, ну їх к богу, оті золоті "прииски"! Хоча там мені некепсько, платять більш, ніж міністр бере, але там я робітник, наймит, а тут був би господарем— Зараз товариство на акціях... Правду, мабуть, сказано: на ловця сам звір біжить... Ну, ну... Одначе ж поперед невода не годиться рибу ловити!.. Тоді скажеш — гоц! — як вискочиш... Першим ділом до слушного часу нікому пари з уст, навіть і Вороні ні слова.
Але, мріючи, Летючий не догадався сховати хустку з землею чи в кишеню, чи під полу і ледві він переступив через поріг хвіртки Ворониного двору, назустріч йому Ворона.
— А що се у вас у хустці? — спитав Ворона.— Може, гриби або суниці? Так суницям би ще рано.
Летючий трошки замішався і відповів не зразу, міркуючи, щоб то сказати Євхимові, але Ворона, не дожидаючи відповіді, помацав хустку і мовив:
— Щось м'яке, не вгадаю що, але не гриби.
— Земля! — відповів інженер голосом, в якому досить чутно було досаду.
— Земля, кажете, нащо ж вона вам? Може, з якою рудою? Тепер скрізь пішла руда.
Летючий трохи скривився і, не тямлячи, як би його ліпше збрехати, став на тому, що ліпше буде сказати трошки правди.
— Бачте, мені здавалося, що се земля не проста; здається, вона має якісь мінерали.
— Мінерали! А нуте, нуте; які ж саме мінерали? Може, золото?
Ворона взяв з хустки щіпку землі, посипав на долоню, подивився, подивився і, покинувши додолу, мовив:
— Опріч звичайної землі я нічого не бачу, але ж в сьому разі я не тямлю і очі мої сліпі, а ви як вгадали, що тут метал є?
— Бачте, опріч того, що я виніс з школи, я двадцять літ практикую, вожуся з землею і на землі, і під землею; очі призвичаїлися... Одначе я не певен, мені тільки здається на око, треба аналізу.
— Так зробіть! Се ж таке велике і важне діло...
— Не маю при собі потрібних на те пристроїв, а на око здається, що се залізна руда.
— А не золото?
— Тепер залізо ліпше золота; залізо потрібне кожному мужикові; залізо — головна підойма цивілізації і культури... А чиї то землі?
— Які?
— Он ті, де ото свіжа рілля?
— Запевне не скажу, я тут недавно,— збрехав Ворона.
— Коли панські, так би можна поєднатись в спілку...
— Мабуть, не панські... Та ви поїхали б до міста та зробили там спробу.
— Нема у мене часу,— відповів Летючий, висипав землю з хустки і витрусив хустку, а потім мовив:
— Що за прегарна отут у вас країна! Примів би, тут і завікував.
— Країна гарна, що й казати; і ставок, і млинок, і вишневенький садок.
— А головна річ — бори, бори без краю і річка; для мого здоров'я се просто благодать. Живий жаль бере мене, що тут у вас, в Чорному Озері, ніде примоститься, а то б я ціле літо тут би пролсив і пречудесно підкував би своє здоров'я, знівечене в отому далекому, дикому Східному Сибіру.
— Справді, тут ніде; та ще з хатою якось би можна; отут, у селі Паляниці, можна хату добути, так же їсти там нічого; на той рік — дай боже дожити, приїздіть до мене, буде і хата, і харчі.
— Дякувати вам, але те літо — річ ще далека; а чи не можна б обідати у паляницького попа?
— Не скажу... Та ледві... А чи пустять же вас з служби?
— Якось би упрохав, мене пустили до червня, ну виблагав би ще місяць, а то й два...
— Гм! Звісно добре б, але не радив би я до попа на харчі, він і сам їсть абищо... Нехай вже на той рік.
Через два дні після сього Летючий попрощався з Вороною. За сі два дні ніхто з них ні разу не згадував про руду, але в обох в голові роїлися ті самі думки.
"Що, коли се так,— думав собі Ворона.— А, мабуть, так: у Летючого голова добра, він знавець свого діла; скільки разів мені доводилося читати в газетах про його яко про доброго знавця в гірському ділі. Ні, він не помилиться... А справа важнецька: не можна її спускати з очей. Чи сяк, чи так, а коли Летючий не помиляється, так судилося і мені заробити, а може, і розжитися... Люде розживаються без копійки за душею. Що ж, що у мене в кишені вітер гуде, зате в голові дещо маю. Тут уся вага, уся сила в тому, щоб заздалегідь захопити землі до своїх рук, а тоді скласти акціонерне товариство; самому стати директором — тоді горни гроші лопатою. Можна і Летючого приєднати... Так! А що, одначе, коли він переб'є, попередить мене!.. Та ні, йому не до того, що йому тут залізо, коли він там не голодний на гроші, по коліна в золоті ходить; та й і часу йому бракує... Не переб'є; се річ певна. Не треба тільки гаятися, а швидше кувати залізо, заким воно не прохололо... Коли б господь поміг... Святий Феодосій! Поможи!.. Годі мені бідувати на дві тисячі чотириста карбованців річно... Звісно, і се гроші неабиякі, та на їх не розживешся; ще коли б не таке лихо з дітьми, то, може б, і не заліз був по шию в довги, а то!.. Та ще оті жінчині вечірки: в печінках вони у мене сидять, але ж тямлю, що й без них не можна: коли б не вони, я й досі б сидів в тому Горовому на тисячу п'ятсот карбованців, а то, дякуючи вечіркам та жінчиній вмілості, маю дві тисячі чотириста і земельку... а коли поталанить з рудою, тоді... Ого-го! Тоді!.."