Націоналізм

Страница 16 из 84

Донцов Дмитрий

Для кого рід або ідея, власна примха є все, для того навіть знищення одиниці є великою афірмацією, перемогою життя. Парафразуючи великого філософа волюнтаризму, можу сказати, що "не він, індивідуум, а нація є те, на чім залежить природі"; для пацифіста інакше. Члени ворогуючих націй "особисто не мають нічого один проти другого", не сміють, отже, виступати проти себе і наші, бо не їх інтереси, а вигоди одиниці є prius'ом для ліберала, і "ніякий уряд не сміє стояти над моральним кодексом одиниць"[49-1]. Бо інтерес нації в нічім не різниться від інтересів кожного з їх поодиноких членів. Поняття "роду", "нації", як щось, чого не можна схопити змислами, що є вище від суми їх членів, є для провінціяла – "метафізика". Те, що йому найдорожче, це "видимі речі": "Я", "Ти", "Ми", одиниця або "нарід" і його терпіння й вигоди, теперішність а не завтра, матерія, а не ідея.

Це був індивідуалістичний егоїзм. Далі йшов егоїзм збірний (демократизм), хоч, зрештою, їх досить тяжко розмежувати. "Щастя одиниці" і "щастя всіх", тих, кого Конт називав Grandeetre – людськість. Але в обидвох випадках інтереси дня панували над усім, "сьогодні" над "завтра", щастя ближніх над щастям далеких, інтереси даного покоління та його добробуту над категоричними наказами нації. Для колективного егоїзму і його провідників (соціялістів і демократів) такі питання як проливи і Стамбул, колонії, Ельзас, Крим, мета, для осягнення якої потрібні систематичні зусилля кількох ґенерацій – це метафізика. Для цієї мети треба ж жертвувати спокоєм і матеріяльним добробутом даної генерації, а до такого напняття, до стремління вийти поза свої буденні завдання, спаралізована воля провансальців не сягала. Безсмертні національні ідеали? – Але ж: "безсмертне лиш тіло, – бо жоден атом його не пропаде – на віки віком". Така мета, як експансія в Пацифіку, як підбиття Сибіру Єрмаком, ідея відплати, якою жила Франція п'ятдесят років по 1871 p., – все це були химери, ілюзії поетів в політиці. Це був той поетів рай, що "лиш в сфері мрій, привиджень, ілюзій і оман... цвіте". І добре, що "в кінці доглупалися ми, що ті фантоми є собі фантоми, не варті мук і крови і страждань"[50-1]. Аби лиш не було тих "страждань" – це найважливіше для провінціяла. Щождо тих "оман", то за ними женуться ніяк не в інтересі "народу", лише "в ім'я інтересів купки авантурників". Великий похід вибраних рас, що привів до створення величних пам'ятників людського генія, як Британська імперія, європеїзація Африки, культивізація Індії, тощо – для пир'ятинських ідеалістів був злочинною забавою, в якій ходило лише про те, "хто має одягати... африканських негрів у фартушки" і "напувати їх алькоголем". Для пир'ятинських світобувальців всі ці фантазії вже тому гідні осуду, що "винищують організм селянської мирної країни" і нарушують спокій її мирних обивателів[51-1]. Обиватель ніколи не керується в своїм житті "ілюзіями", лише буденними інтересами свого містечка і з цієї точки погляду оцінює всі світові події і з'явища. Він керується у своїх вчинках не абстрактними ідеалами, а інтересами найбільшого числа. Треба ті інтереси відшукати та їх правильно зформулювати (це діло не пророків, а економістів і статистиків), а полягають вони на збільшенні щастя і добробуту даного покоління в першу чергу. Ідея для провансальця є те, що приносить йому "щось реальне", а не тягне за собою "руїну краю" і "тисячі невинних жертв", або, в найліпшім випадку, приносить тяжкі податки. Будова пірамід, середньовічних катедр, великих імперій, хрестоносні походи – все це продукти "варварської" епохи, про які смішно говорити в "наш освічений вік". Їх ідеал – сидіти тихо в хліборобській "мирній країні", що плила медом і молоком, і, крий Боже, не дати себе з неї вивести жодному Мойсеєві. "Ілюзіі" лише на згубу "простому народові", а ще більше ті, що їх вигадують, так звані "великі люди". Бо ті великі люди це були або "різники", що нищили наше "безсмертне" тіло, або просто неморальні люди, а ніякі ширителі культури: напр., "досить згадати про гареми Володимира Святого, про його боротьбу з братами,... щоб мати уяву, яку культуру плекали князі" та інші великі люди[52-1]... Так думають наші соціялісти і демократи. їх точка погляду є найслушніша для всіх, хто дивиться на великих людей з погляду льокая, а на історію – з точки погляду льояльного обивателя, що журиться лиш дешевим урядом, уникненням ставити на вістря меча "дражливі" міжнародні питання, порозумінням між народами та добровільною втечею від великого шляху народів: за галасливого і й за невигідного для спокійної душі гуманного дрібного міщанина.

Ось як гримів проти цього "теологічного духу", що каже нації ставити свій ідеал понад інтереси "народу" і його "добробут", один, може найталановитіший з прекраснодушних циніків нашого недужого віку, Анатоль Франс: "Коли задуматися над мізерією, в якій погружена з самого печерного віку аж до наших днів нещаслива людськість (циніки і методіївці ніколи не говорять про націю, лише одразу про "людськість", про механічну суму одиниць), то її причина все є у фальшивім зрозумінні природи та ще в кількох з цих теологічних доктрин, які надають світові жорстоке й ідіотичне толкування". Він обурюється, що в "наш освічений вік" знаходяться люди, перейняті цим духом, які відважуються проповідувати, що відмовлення собі чогось, терпіння в ім'я якоїсь вищої ідеї – є чеснотою. "Неслухаймо попів – кінчить цей сальоновий комуніст – які вірять, що терпіння гарне. Наші інстинкти, наші орґани, наша фізична і моральна натура, ціле наше єство радить нам шукати щастя на землі. Не втікаймо ж від нього". Старий гедонізм – ось та заповідь, яку дає нам Франс. Це його ідеал. Більш примітивно й наївно формулюють його наші методіївці. В них цей ідеал стає якимсь рустикальним матеріялізмом, матеріялізмом гречкосія, але виявляється він в одних і тих самих формах: у відразі "до страхів, до саможертви, до великої звитяги", до всього, що тягне "геть від сонної мороки, од огидного безділля" в ім'я "абстрактних" вартостей. Це була філософія тих, що "вгору ніколи їм глянуть", що не хочуть знати про ніякі метафізики, "цупко держачись одного скарбу – власного життя". (Дніпрова Чайка – "Плавні горять").