Націоналізм

Страница 14 из 84

Донцов Дмитрий

Погляди Драгоманова і в цім відношенні зробили в нашій безкритичній суспільності шкоду. Передусім серед нашої соціялістичної і радикальної інтелігенції. В національних рухах шукала вона "загальних принципів" і свою симпатію до цих рухів "міряла відповідно до тих принципів"; цими "загальними принципами", цією "загальною правдою", що стояла понад національною, була для учителя "людськість", для учеників – або "соціялізм" або та сама фантастична "людськість": обидва ці поняття дуже часто мішалися. Для радикалсоціялістів "змагання за рівність, братерство і вільність всього людства" було змагання, яке треба було виповнити "в першу чергу", яке домінувало над стремлінням національним[41-1]. Один з основоположників галицького драгоманівства з гордістю проголошує, що "національні святощі" для нього не існують. Він і його однодумці "не моляться до них". За права своєї мови вони не стоять тому, що є "в принципі за рівноправністю всіх мов", "за розвоєм української літератури тому, що ми прихильники цивілізації і поступу... Взагалі все те, що народовці роблять з криком патріотичним, ми робимо для того, що воно розумне і практичне". Цебто: "тому, що", тому, що на це є санкція "вищої" правди, розуму. Національні почування і домагання, які б не мали цих чужих "тому, що", очевидно втратили б для наших космополітів всяку рацію буття[42-1]. Подібні тиради зужитих, голосних, нудних і порожніх фраз можна стрінути й на сторінках кожного соціялістичного або радикального журналу. Ця словесна збиранина заступала їм партійну ідеологію...

Ті самі соціялісти і радикали тільки тоді допускають національні гасла, тільки тоді виправдують самостійний національний ідеал, коли він годиться з "думками всесвітньої людськости", з загальною правдою. Націоналізм допустимий тільки тоді, коли можна "довести", що він "не суперечить" соціялізмові, "а навпаки, допомагає його розвоєві".

Та сама думка червоною ниткою тягнеться через поезію Ів. Франка, що панував над думками кількох поколінь у Галичині. Він тільки тоді виправдував любов до рідного краю, коли вона нічим не суперечила (те саме слово!) "вищій" ідеї любови до тої самої фантастичної "людськости": "І чи ж перечить – питався він – ця любов (до нації – Д. Д.) – тій другій, а святій любові – до всіх, котрих гнетуть окови? "Коли не перечить, все гаразд, ну а коли перечить? Автор не дає відповіді... В кожнім разі, шлях до націоналізму лише – через космополітизм, через ці "вищі" ідеї, бо – "Хто не любить всіх братів, – як сонце Боже, всіх зарівно, – той щиро полюбить не міг – тебе, кохана Україно"[43-1]. Не визнає любови до рідного краю без санкції наднаціональної правди і Тичина: "Поете, любити свій край не є злочин, – пише він, – коли це для всіх...". Яка вдаряюча тотожність думок, виразів і навіть слів у всіх трьох ідеологів: галицького молодоукраїнства, малоросійського комунізму, і спільного божка цілої "поступової" України – Михайла Драгоманова!

Зміст цієї "спільної" для цілої "людськости" правди, що стояла над правдою національною, мінявся відповідно до уподобання й темпераменту її апостолів. Раз цією "всесвітньою правдою" був "поступ", то знов "соціялізм", "розвій гуманности і цивілізації", "братерство і рівність народів", "еманципація демократії" або "пролетаріяту", чи "визволення слов'янства", а то й просто "культура" – але всі ті "правди" мали одне спільне: вони було самоціллю, нація та її право на існування – засобом або знаряддям, самовистачаючий національний ідеал – шкідливою утопією.

Для нормальної людини, яка відчуває довкола себе в житті і в собі самій, як і в своїй національній спільноті пульсуючу, нічим і ніким, недетерміновану волю до життя і експансії, ця філософія викличе лише жаль і відразу, але не для "освіченої" людини XIX віку з її ідеями про спільну, встановлену суверенним розумом, правду, а тим менше для громадянина України, насильно втиснутого перед війною в чужорідне тіло великих імперій, яких владу треба було собі усправедливити пануючими над нібито нацією "інтересами людськости". Ясно, що не в таких головах могла зродитися думка про самостійний і самовистачаючий національний ідеал, який знаходив би своє виправдання в собі самім і не потребував оглядатися на наднародні ідеали, ані шукати в них виправдання.

"Ям ще таке не видів!" – це трафаретна реакція хлопського розуму на все, що виходить поза рамки емпіричного, поза рамки його тісного досвіду. А Наддніпрянець, в таких випадках питається: "Чи ви таке бачили?!" В обох випадках вилазить погорда до всього іраціонального, що лежить поза світом експерименту. Цю психологію мали й ідеологи українського провансальства, і тому вони відкидали іраціональну волю, як prius в історії; бо в світі, який кожний з них "видів", діяв закон "розумної" кавзальности, а людська історія була невстриманим походом думки до опанування як фізичного, так і соціяльного хаосу. Тож схиляв він голову й перед всякими соціяльними "законами", бо це був порядок речей, який він "бачив", а іншого він не визнавав.

Взяти ж за вихідну точку стремління нації до самостійного життя, примат волі і випровадити з нього, як аксіоми її непередавнені жадання, – це була метафізика для нашого "хлопа", неписьменного чи письменного, все одно. Це означало б пізнати правду в "надприродній" дорозі, на якій не вистачає сам розум, а це очевидний абсурд. Аби не допустити до цього абсурду, до признання іраціонального моменту в історії, мусіли провансальці відкинути й спеціяльну, свою, правду даної національної species, бо правда, відкрита розумом і логікою є, з природи речі, спільна, загально людська, а в ніякім разі не індивідуальна, ані "вузько" національна.

РОЗДІЛ IV

МАТЕРІЯЛІЗМ (ЛІБЕРАЛІЗМ, ДЕМОКРАТИЗМ, ПАЦИФІЗМ, ПАРТИКУЛЯРИЗМ, АНАРХІЗМ)

Пізнана "науково" (дедуктивно чи з досвіду) "загальна" правда – це була формальна сторона національного ідеалу нашого провансальства.

Переселена в царину конкретно національної ідеології, та "загальна правда" виродилась у нас в нічим не прикрашений, екранній матеріялізм або суспільний утилітаризм. Парафразуючи мабуть Ґете, сказав Шпенґлер у своїй почитній книзі: "Антична людина знає лиш те, що вона бачить і схоплює"[44-1] Я далекий від думки порівнювати наше рідне провансальство з античністю, але з старосвітськістю провінції воно мало в собі дуже багато. Світ вічнозмінних явищ, що "схоплюється" змислами і розумом; що – у вигляді "законів" панує над нами і конструює свою, загальну, правду – спихав на третій плян сталий, активно творчий чинник підсвідомого, іраціонального, чинник волі. Заперечення цього чинника в теорії нашого націоналізму і привело на практиці до того, що я називаю матеріялізмом; матеріялізм протиставляв цьому сталому, вічно собі рівному, творчому моментові його кожночасовий змінний вияв; невидимому "загальному" – схопиме змислами "індивідуальне". Дана ґенерація, дана кляса, що репрезентує або хоче репрезентувати націю, її теперішній добробут і щастя, а не вічна воля нації, що переливається через усі кожночасові форми, стоячи понад ними; те, що є, а не те, що має бути, – ось що було приматом для нашого занепадницького провінціоналізму. Це була теорія, зроджена на тлі атрофії національного вольового інстинкту. Для здорових species – вольовий інстинкт необмежений нічим. Утвердження права на життя, продовження роду, – має в них аксіоматичний характер, іде перед усім. Це вічне араціональне право нації до життя ставляється там понад усе дочасне, феноменальне, "схопиме", раціональне: понад життя даної одиниці, понад кров і смерть тисячів, понад добробут даної генерації, понад абстрактно розумові калькуляції, понад "загальнолюдську" етику, понад викомбіновані відірвано поняття добра і зла. "Вічне" становилося там понад – "дочасне", суть – понад вияв, волю – понад її хвилеву об'єктивацію, експансію – понад статус кво, динаміку – понад статику.