Націоналізм

Страница 13 из 84

Донцов Дмитрий

"Буржуазні" наші партії не відставали від "соціялістичних" і також старалися подбати про "законний" паспорт, щоб вилеґітимувати домагання своєї нації. Вони "доводили" неминучість національних поступок "вимогами" також залізних "законів культурного розвитку", які "скрізь" тягнуть на поверхню громадського життя демократію. Але, з другого боку, боронячись від "нетямущих людей", які закидали їм сепаратизм, доводили, що "лише приналежність до великого, добре зорганізованого державного союзу може дати економічному і культурному розвиткові народностей і країн, що входять у його склад, дуже багато вигід, як... створення більших і досконаліших просвітних і культурних установ, більша забезпеченість перед міжнародними комплікаціями", і т.п. Інші готові були визнати й самостійність, коли б їм хтось сказав, "що буде робити політично самостійна Україна?.. Бо така Україна певно відгородить себе від Польщі і Росії митом, а як це в'яжеться з процесом інтернаціоналізації"? [33-1]

Всі ці закони, з яких переважна більшість була емпіричними фактами, важними хіба для даного, дуже обмеженого періоду часу, були, так само, як і цілий цей недужий на надрозвиток інтелекта, світогляд, – капітуляцією перед феноменом, перед світом даних фактів, перед існуючим status quo; це було обранням світу не в його динаміці, лише в статиці. Для щирого драгоманівського провінціяла не було ніяких підсвідомих гонів, що зміняли і хвилеві закони і хвилеве status quo, ніякої безмотивної волі ні в одиницях, ні в націях. Все це були забобони; для провінціяла існував тільки світ видимих явищ, сталих відношень, сталих величин або сьогоднішніх законів – одним словом, світ незмінного status quo, або його, згори приписаної, "еволюції", яку нарушати спонтанній національній волі – було смішною утопією. "Не військові події на наслідки битв, а логічні етичні засади, та їх еманації – закони людського та міжнароднього співжиття – мали бути рішаючими для будучого упорядкування міжнародних відносин", – ось як формулювало свій світогляд те недолуге покоління. Для нього історія ішла "несвідомо, механічно", вона не була "випливом свідомих змагань", стреміла до своєї мети "хоч би навіть ніхто до того свідомо не йшов"[34-1].

Так розуміли світ, повний гамору національної боротьби, люди, що дивилися на нього з високости рідної купи, яким вигідно було з їх "законами" і "вимогами" різних "процесів", що увільняли їх від чинного втручання в хід подій. Як Ляпляс, що "не потребував" для своєї теорії повстання світу "гіпотези Бога", не потребували й драгоманівці в світі своїх незрушимих соціяльних прав того здогаду волі, якому найсвітліші уми людськости присвячували блискучі сторінки своїх філософічних систем.

У цій вірі людей з ослабленою волею у всевладність розуму над волею, в їх вірі в "залізні закони", які все самі зроблять без нашого співдіяння і яким некоритися – марна праця, виявляється той самий заник вольового імпульсу. Зомбарт каже, що "Марксів ("науковий") фаталізм ніщо інше, як розпачливе перенесення відповідальности на сили природи, які треба лиш пізнати, щоб їх опанувати. Цією штучною конструкцією...старався Маркс свій нахил до теоретичної обсервації бігу подій ужити як "ерзац" бракуючої йому... здібности політичної"[35-1], здібности чинно творити нове. Нічим іншим, як "ерзацом" відумерлої волі були й "закони" наших "націоналістів"...

РОЗДІЛ III

ХУТОРЯНСЬКИЙ "УНІВЕРСАЛІЗМ"

Інтелектуалізм, що привів нашу національну думку до квієтизму, допровадив її до зречення власного національного ідеалу, до свого роду "універсалізму", в якім без останку гинуло всяке національне почуття. Інтелектуалісти також шукали за національною правдою, але їх правда, як результат чисто пізнавальної праці інтелекту, не підказувалася почуваннями і бажаннями, так розбіжними в різних націях, їх правда була незалежна від емоціонального, іраціонального чинника; її доводили розумом. Як побудувати суспільність, як уладнати взаємини між націями, де зазначити межі національним стремлінням – про все це рішала не рація існування кожної окремої національности, лиш сила всевладного розуму. А що закони розуму, як і закони логіки є загально обов'язуючі для всіх, то і правда, якої дошукувалися наші націоналісти, цілком природно, була правдою універсальною; спеціяльна правда тільки для тієї чи іншої нації (species), правда, що була б правдою для одного народу, а брехнею для іншого – для них не існувала. Бо лише правда відчута, правда віруючого є правда тільки його і його співвіруючих, але правда доведена розумом, логікою, експериментом – є правдою спільною для всіх. Їх правда була не виявом нашого "Хочу", лиш нашого "3наю". Ось як про се гарно сказав Ґ. Зіммель: "3міст інтелектуального твердження в своїй суті має те, що його можна уділити всім; кожний достатньо освічений розум мусить дати себе переконати самому інтелектуальному твердженню (коли воно правдиве). Аналогії до цього немає в області волі й почуття"[36-1]. Заповідь – "Аз єсьм Господь Бог твой" і інше можна прийняти або ні, або комусь накинути, але ніколи не можна нікого змусити доводом прийняти її. Це суб'єктивна, відчута "правда". Це лише правда того, хто в неї вірить. Але, така правда, що трикутник має три кути – або що їх сума рівна 2 простим, – мусить обов'язувати всіх: це об'єктивна правда. Іншими словами, хто шукає правди абстрактним розумом, мусить виходити з заложення, що існує одна, спільна, загальна й приємлива для всіх правда, якої базою є не та чи інша секта, церква чи нація, лише людськість, не суб'єктивнонаціональне відчуття, а загальнолюдський розум.

З цього заложення виходили наші методіївці XIX і XX віку, вироблюючи собі різні містичні "правди" і "закони", які мають реґулювати "розумне" життя між націями, і яким має коритися всяка "вузьконаціональна" правда. З цього ж заложення виходили і їх епігони, цілком логічно відкидаючи національну правду, ставлячи над нею – правду космополітичну.

"Сама по собі думка про націю, – пише Драгоманів, – ще не може довести людства до волі і правди для всіх... Треба пошукати чогось іншого, такого, що стало б вище над усіма національностями та й мирило їх, коли вони підуть одна проти другої. Треба шукати всесвітньої правди, що була б спільною всім національностям"[37-1]. І знов, взоруючись на релігійних справах, він каже: "Аж ось розумніші люди по різних вірах стали думати, що не слід чіпатися до других за різні церковні справи та звичай та що "треба поставити над усіма церквами людськість і всіх людей усіх вір признати братами. Так думка про людськість поставлена була вище над думкою про націю та віру з їх осібними звичаями, урядами та інтересами і стала таким судією посеред суперечок поміж націями і вірами та основою до волі кожної нації і віри в тих границях"[38-1]. "Національство" як джерело життя і власної правди було для Драгоманова чимсь темним. Натомість "ясні – думки всесвітньої людськости", цієї наївної фантасмагорії провінціональних Вольтерів... "Ці думки "всесвітньої людськости" і були єдиними, які могли б "дати найцінніший ґрунт нашому прямуванню до національної вільности"[39-1]. Над націоналізмом ставив він "інтереси інтернаціональні, загальнолюдські". Він настільки ще великодушний, що "не відкидає національности, але відкидає націоналізм, особливо такий, який сам себе протиставляє людськості або космополітизмові". Ця фантастична "людськість" є в нього міркою всіх речей і всіх правд, особливо ж національної. Нація та її потреби – найреальніша річ на світі – для Драгоманова містика. Всякі вияви національної волі, спеціяльно мова, не мають виправдання самі в собі. Вони мають рацію існування тільки оскільки "є орудієм проведення гуманних або загальнолюдських ідей" в ті або інші народні маси. Національна ідея ніколи не може бути основою для стремління цілої нації, для цього треба шукати "всесвітньої правди", спільної всім народам. Стихійне почуття національного самозбереження є для Драгоманова абсурдом. Він радить побороти в собі "всі інстинктові й туманні почуття" расові і "піднестися над ними" при рішенні всякого, в тім числі і українського національного питання; "поглянути на нього з загальнолюдської точки погляду", з вершин "загальної правди для всіх". Українство в нього не могло мати своєї мети, бо "цілі праці людської однакові на всьому світі, як однакова здумана наука"[40-1].