А спала би лиш на джергах із найтоншої вовни. Ту міцку {{ Міцка (діал.) — перша, найтонша, вовна. }} сама би відпарювала молоками — й гріла би тими джергами боки, й ніколи б не мала панської хвороби — радикуліту. Їла би лиш будз, масло й бринзу, а по неділях — варила бануш, пила би калинове вино й файкувала би найсолодшим тютюном із Хімчина.
Які би вона співанки складала коло своїх бріцьок і ярчат!
А що вже надивилася би на свої гори вдень, при сонці!
А що вже би наговорилася на повен голос, навіть коли б сама до себе!
Корнелія із сумом дивиться на чорні нічні верхи — тепер не вольно думати, не те що казати про таке! Гори її вже не дуже люблять. Ще трохи помагають, але не люблять, якщо вона ховається навіть тут, де кожна стежка була — як найвірніша подруга.
Правду каже Коляй: вони мусять злодіями пробиратися з батьківської землі.
А як же її покидати, оцю землю, коли тут овечки — біленькі, як надгірні хмари, а люди — добрі, ніби кавалок хліба?!
Та час тепер такий, що не всі добрі й помогучі. Земля горить їм під ногами, й ніхто не може спинити той пожар.
Корнелія сидить на папороті, вистеленій Коляєм, і думає вже зовсім іншу думу: не час їй навіть снити про свою хатку на Магурі чи Погарі. Тепер є справа складна й небезпечна.
Вона в великих сумнівах: начебто все продумала, лишилося мале — погодитися й відважитися йти. Зрештою, таким був наказ.
Сама розуміє: її план не найкращий. Але нічого іншого не може придумати, щоб воно виглядало правдоподібно. Одночасно пробиратися трьом людям — забагато. Та й за Коляєм полюють, це правда. Він — особа, відома в горах не лише серед своїх. З одного боку, емґебісти стали менш прискіпливі, втішилися, що запанували на всі ці землі та горби, а з іншого — все може бути. Ніхто ні від чого не застрахований.
Але, як їм писано на життя — виберуться. А ні — ну, то що? Правду кажуть люди: їм дзвони грати не будуть.
Можна би йти лісами, як того хоче Юрко. Та провід мав відомості, що ліси блоковані зусібіч. Скрізь, як на лютого звіра, на них чатують пастки.
Корнелія недаремно для цієї останньої таємної ночівлі вибрала криївку під гуком. Вона коло самої дороги, так що важко уявити, що троє найчільніших повстанців будуть шукати собі пристанище тут, під носом у червонопогонників. А рано встануть, зберуться, роздивляться дорогу, — добре, що на всі боки далеко видно, — й висунуться потихесеньку на гостинець.
З Божою поміччю — й до Кутів недалеко. У Кутах кладку перейдуть — опиняться в Вижниці. А чому б ні?
Корнелія в Кутах такі-і-і сливки чи ябка на оцю Калинину турецьку хустку виміняє, що для чернівецького базару будуть якраз. Їм би лише до Вижниці, до колії. А там до Бессарабії недалеко. На буряки випитають дорогу.
Корнелія в тім'я не бита. Придумає чи про погорільців, чи про пожар. Та ні, вона ж не циганка. Просити не буде. Має руки, то може їх працю продавати. Плести, вишивати, ткати — все вона знає, лиш давно її руки цю справу не робили. Жінці згадати, як обходитися з веретеном, — легше, ніж навчитися тримати в руках ґвер.
Як треба — то треба змиритися з тим, що тепер є так, як є. Легалізація — то легалізація.
Вона ще молода. Має коли жити не в криївці. Ще прийде її час. А криївка — в серці. Туди вона нікого не пустить. Та викреслити її зі свого життя — вже не зможе…
Довкола панувала густа темрява. Із-за гір ліниво світив місяць.
Корнелія, втомлена важким і довгим переходом, розбита сумнівами, сидить, притулившись спиною до каменя на горі, над водоспадом. Вона хоче спати. Але ось Коляй з Юрком принесуть смерічку, вона прибере її квітами — та й можна заснути. Хоча прибрати деревце можна й завтра, в криївці. День великий. Час є.
Коляй повернувся без смерічки.
— А деревце?
— Деревце Юрко зрубає. А нам треба порадитися, — сказав і сів у ногах Корнелії.
— А що радитися… — зітхнула. — Треба ще раз усе добре обдумати й іти.
Передранішня тиша вгортала довколишні скали, й Корнелія з жалем думала, що ось-ось треба ховатися в криївку.
Коляй лоскотав їй сухим стеблом ногу. Хотілося впасти йому на груди.
— Чуєш, Корнелю, вбери завтрашню свою одежу, — попросив тихо ні з того ні з сього.
— Для чого?! — здивувалася й розгубилася.
— Подивитися, яка ти при світлі місяця в святошній одежі. Хочу дивитися на тебе в весільному.
— Таке придумаєш…
— Тобі шкода вбратися для мене?
— Що, отут? — дивувалася більше й більше. — Отут…
— Темно ж, все одно узорів на сорочці не видно. Та й встидаюся я…
— В одній криївці спати не встидаешся, а натягнути сорочку при мені встидаешся, — Коляй нібито ображено став під буком.
Корнелія вагалася. Таке йому забаглося. Але й справді, корона з неї не впаде, коли приміряє одіж. У Калини вона не встигла. Заодно подивиться, чи рукави або поділ підкоротити не треба.
— Але не дивися. Я встидаюся… — Не бійся…
Вона розв'язала бесаги, витягнула Калинину сорочку, густо вишиту гострим зелено-чорним узором, віночок із позлітками, вовняними й металевими висульками над чолом, тонку запаску зі срібною ниткою-волічкою, маленькі, якраз на її тонку ногу, постільці, плетені панчохи з дрібним узором попід верхом. Подивилася на Коляя. Він стояв, злитий з буком, і місяць вихоплював його постать із ночі, як молодого чугайстра.
Коляй мовчав.
Корнелія поволі скинула кептар, блузку, спідницю, лишившись в однюсінькій тоненькій сорочині на шлейках. Вона знову подивилася під бука.
Коляй тримався за нього обома руками, але мовчав.
Тоді підняла із землі сорочку.
— Ні, — хрипко проговорив Коляй. — Я хочу, щоб ти скинула все.
— Мені встидно… — непевно повела плечима, чуючи як гостро вдаряє їй кров у серце.
— Але я прошу тебе, скинь усе…
Рештки одежі падали на траву, холодний передранішній вітер пробирався під розжарену шкіру, — а вона стояла гола під місяцем і скалою, й піниста вода з гука діставала її тіла, вкритого дрижаками від несподіванки й остраху.
Коляй повільно відірвався від бука й мовчки став перед Корнелією. Дивився й мовчав. Тоді двічі обійшов круг неї, самими пучками пальців лівої руки торкаючись шиї, грудей, живота, й знову відступав, і обходив кругами.
їй здавалося, що рідке залізо заливає все тіло й не дає зрушити з місця чи промовити слово. Іще чула, як солодкі, незнані запашні соки збираються в ній і течуть на дотик його руки, й каламутять щойно ясні й зрозумілі думки.