Інколи ми просто не розуміли, що він мав на увазі. Клюг писав, наприклад, що його не існує, але ми вважали це просто образним виразом.
ТИ ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ, ВІКТ9Р? ЯКЩО НІ, ТО
НЕЗАБАРОМ ПОЛІЦІЯ ТУТ З'ЯВИТЬСЯ. ТОМУ
ПОВІДОМЛЯЮ ТОБІ, АБО ПОЛІЦЕЙСЬКОМУ: Я НЕ
ПРОДАВАВ НАРКОТИКИ, ЛІКИ,
ЯКІ ЗБЕРІГАЮТЬСЯ В МЕНЕ В СПАЛЬНІ, Я
ВИКОРИСТОВУВАВ ТІЛЬКИ ДЛЯ ОСОБИСТИХ ПОТРЕБ.
Я ПРИЙМАВ ЇХ ДУЖЕ БАГАТО, АЛЕ ТЕПЕР
ВОНИ МЕНІ БІЛЬШЕ НЕ ЗНАДОБЛЯТЬСЯ.
НАТИСНІТЬ ВВЕДЕННЯ $
Озборн натиснув клавішу, і в протилежному кінці кімнати, налякавши нас всіх до смерті, затріщав принтер. Я спостерігав, як головка носиться вперед-назад, друкуючи текст в обох напрямках, коли раптом Хал закричав, показуючи на екран дисплея:
— Дивіться! Дивіться сюди!
Чоловічок на екрані встав і повернувся до нас. У руці він тримав щось схоже на пістолет, дуло приставлене до голови.
— Ні! — мимоволі скрикнув Хал.
Маленький чоловічок не звернув на нього хоча б якоїсь уваги. Почувся неприродний звук пострілу, чоловічок упав на спину. По екрану побіг червоний струмок, принтер затих. На дисплеї лишився тільки маленький чорний труп, що лежить на спині, і слово * * * ВСЕ * * * під ним.
Я глибоко зітхнув і подивився на Озборна. Сказати, що він був незадоволений, значило би, майже й не говорити взагалі.
— Що там стосовно наркотиків у спальні? — запитав він.
Ми спостерігали, як Озборн порпається в шухлядах столів і тумбочок, заглядає під ліжко, і все безрезультатно. Як й в інших кімнатах, тут було повно комп'ютерів, від них через пробиті в стінах отвори йшли пучки дротів.
Я стояв поруч з великою круглою картонною коробкою, їх було кілька в кімнаті; у таких коробках зазвичай пересилають речі. Кришка в однієї коробки з'їхала трохи вбік, і я підняв її. Про що відразу пошкодував.
— Озборне, — покликав я. — Гляньте-но сюди.
У коробці був мішок зі щільного поліетилену, на дві третини заповнений капсулами "Кваалуду". Поліцейські відразу ж повіддирали кришки з інших коробок і знайшли капсули амфетамінів, "Нембутал", "Валіум" і ще багато всякого.
Після цієї знахідки в будинку знову з'явилася безліч поліцейських. Телевізійники теж повернулися.
Серед усієї цієї кипучої діяльності мене будь-хто не помічав. Я прослизнув до себе в дім і замкнув двері. Час від часу я визирав через фіранки і бачив, як репортери беруть інтерв'ю в сусідів. Хал теж там крутився і, схоже, насолоджувався загальною увагою. Двічі люди з телебачення стукали мені в двері, але я не відчиняв, і зрештою всі вони пішли.
Я наповнив ванну гарячою водою і відмокав цілу годину. Потім ввімкнув опалення на максимум і заліз в постіль під купу ковдр.
І все одно всю ніч тремтів як в пропасниці.
Наступного дня десь до дев'ятої години з'явився Озборн. За ним увійшов Хал. Виглядали вони зовсім невесело, і я, здогадавшись, що поліція працювала всю ніч, приготував їм каву.
— Почитайте-но, — сказав Озборн і простягнув мені аркуш комп'ютерної роздруківки. Я надяг окуляри і став читати.
Текст був видрукуваний тим моторошним шрифтом від голчастої головки принтера. Звичайно я викидаю подібні речі в камін не читаючи, але цього разу зробив виняток.
Переді мною лежав заповіт Клюга. Мені спало на думку, що з цим папером юристам буде несолодко.
Клюг знову стверджував, що його не існує, тому в нього не може бути родичів, а все своє майно він вирішив віддати тому, хто цього заслуговує.
"Але хто цього заслуговує?" — от яке питання він собі задавав. Звичайно ж, не містер і місіс Перкінс, які живуть через чотири будинки: вони постійно б'ють дітей. На доказ цього Клюг посилався на судові постанови в Буффало й у Майямі, а також на справу, порушену місцевою владою.
Місіс Рендор і місіс Полонскі, які живуть п'ятьма будинками далі, розпускають чутки.
Старший син Андерсонів викрадає автомашини.
Маріан Флоренс зшахрувала на випускних екзаменах з алгебри.
Зовсім неподалік жив тип, який міцно ошукав міську владу, узявши підряд на будівництво шосе. Дружина одного з сусідів плуталася з комівояжерами, а дві інші завели собі постійних коханців. Один підліток зробив своїй подружці дитину, кинув її і розхвалився про це приятелям.
Аж дванадцять пар, які живуть по сусідству, приховували частину доходів від податкового управління.
У сусідів, які живуть за будинком Клюга, постійно гавкає собака.
Тут я готовий погодитися: цей собака і мені не давав заснути ночами. Але все інше... просто немислимо! Насамперед, яке право має людина, що незаконно зберігає двісті галонів наркотиків, судити своїх сусідів так строго? Звичайно, недобре бити дітей, але чи можна обливати брудом всю родину за те, що син краде автомобілі? І зрештою, відкіля Клюг все це дізнався?
Втім, там було ще дещо. Зокрема, про гулящих чоловіків. Серед інших фігурував Гарольд Хал Ланьєр, який протягом трьох років зустрічався з жінкою на ім'я Тоні Джонс — вони служили разом у центрі обробки інформації лос-анджелеської поліції. Вона підштовхувала його до розлучення, а він чекав "зручного моменту, щоб розповісти все дружині".
Я глянув на Хала: його почервоніле обличчя підтверджувало прочитане.
І отут до мене дійшло! Що ж Клюг дізнався про мене? Я пробіг очима сторінку, вишукуючи своє прізвище, і знайшов його в найостаннішому параграфі.
"... Тридцять років містер Апфел розплачується за помилку, яку він не робив. Я, все-таки, певно не запропонував би його кандидатом у святі, але в зв'язку з відсутністю в нього явних гріхів — а в даній ситуації цього досить — я залишаю всю свою законну власність Віктору Апфелу".
Я глянув на Озборна: він дивився на мене уважно й оцінююче.
— Але мені не потрібно будь-чого!
— Ви думаєте, що це та сама винагорода, яку згадав Клюг в телефонному записі?
— Має бути так, — сказав я. — А що ще?
Озборн зітхнув і сів у крісло.
— Принаймні, він не намагався заповісти вам наркотики. Ви як і раніше стверджуєте, що зовсім його не знали?
— Ви мене в чомусь підозрюєте?
— Містере Апфел, — сказав він, розводячи руками, — я просто задаю питання. У справах про самогубства завжди нема впевненості на всі сто. Може, відбулося вбивство. І якщо це так, то ви поки що єдина відома нам людина, яка виявилася у виграші.