— Але він для мене зовсім чужий!
Озборн кивнув, постукуючи пальцем по роздруківці. Мені захотілося, щоб вона куди-небудь раптово поділась.
— До речі, що це за... помилка, яку ви не робили?
Я так і думав, що це питання буде наступним.
— Під час війни в Кореї я потрапив у полон.
Озборн якийсь час обмірковував мою відповідь. Я вдарив рукою по підлокітнику крісла, підхопився на ноги і спіймав на собі погляд його оманно втомлених очей.
— Схоже, минуле дотепер сильно вас хвилює.
— Це не так легко забувається.
— Хочете що-небудь розповісти мені про ті часи?
— Справа в тому, що все... Ні. Я не хочу говорити будь-чого. Ані вам, ані комусь іншому.
— Мені доведеться задати вам ще деякі питання щодо смерті Клюга.
— Я буду відповідати тільки в присутності адвоката.
"Боже! Тепер ще й адвоката шукати..."
Озборн знову кивнув, потім піднявся і попрямував до дверей.
— Я вже списав справу на самогубство, — сказав він, — і єдине, що мене турбувало, це відсутність передсмертної записки. Тепер ми її отримали.
Він махнув рукою вбік будинку Клюга, і на обличчі його з'явився сердитий вираз.
— Але цей тип не тільки написав записку, але і запрограмував її у своєму чортовому комп'ютері разом з цілою купою відеоефектів. Я, врешті, давно вже не дивуюся, коли люди виробляють усілякі божевільні речі, — досить усього побачив. Але почувши, як комп'ютер грає церковний гімн, я зрозумів, що тут вбивство. Сказати по правді, містере Апфел, я не думаю, що це зробили ви. В одній тільки цій роздруківці кілька десятків мотивів. Може, він шантажував сусідів. Може, саме так він купив собі всю апаратуру. Знову ж, люди, які мають наркотики в таких кількостях, рідко вмирають своєю смертю. В мене попереду багато роботи, але я дізнаюся, хто це зробив.
Він пробурмотів щось про невиїзд і пішов.
— Вік... — вимовив Хал, і я глянув на нього. — Я щодо роздруківки. Я був би тобі вдячний... Вони сказали, що збережуть все в таємниці... Ти розумієш, про що я?
Тільки тоді я помітив, що в нього очі, як у такси.
— Йди-но додому, Хале, і про будь-що не турбуйся.
Він кивнув головою і рушив до виходу.
— Не думаю, що все це дістане розголос, — сказав він.
Насправді, звичайно, вийшло навпаки.
Можливо, це трапилося б і без листів, які почали приходити через кілька днів після смерті Клюга. Листів зі штемпелями Трентона, штат Нью-Джерсі, переданих з комп'ютера, який так і не вдалося простежити. Те, що Клюг лише згадав у своєму заповіті, в листах розглядалося у всіх подробицях.
Тоді, однак, я будь-чого про це не знав. Після того, як пішов Хал, я заліз у постіль під електроковдру, але все не міг зігріти ноги. Вставав я, тільки щоб зробити сандвіч або полежати в гарячій ванні.
Кілька разів у двері стукали репортери, але я не озивався. Наступного дня я зателефонував Мартіну Абрамсу, адвокату — в телефонному довіднику він зазначався першим, і домовився, що він буде представляти мої інтереси. Він сказав, що мене, можливо викличуть у поліцейську дільницю. Я відповів, що будь-куди не поїду, проковтнув дві капсул "Дилантину" і завалився в постіль.
Разів зо два з вулиці доносилося завивання сирени, і ще я розчув лемент: хтось з кимсь гучно сперечався. Зусиллям волі я змусив себе не висуватися. Так, цікавість мучила мене, але ви самі знаєте, що трапляється з цікавими...
Я чекав повернення Озборна, але він все не приходив. Дні йшли, перетворюючись в тиждень, і за цей час відбулося тільки дві події, гідні уваги.
Перше почалося зі стукоту в двері через два дні після смерті Клюга. Я визирнув через фіранку і побачив припаркований на узбіччі сріблястий "Феррарі". Розглянути, хто стоїть біля дверей, я не міг, і тому запитав, хто там.
— Мене звуть Ліза Фу, — відповіла якась жінка. — Ви мене запрошували.
— Я вас не пам'ятаю.
— Це будинок Чарльза Клюга?
— Ні. Вам в сусідній будинок.
— О, вибачите.
Я вирішив попередити неї, що Клюга вже нема в живих, і відкрив двері. Жінка обернулася і посміхнулася зовсім сліпучою посмішкою.
Просто не знаю, з чого почати опис Лізи Фу. Пам'ятаєте той час, коли з газетних сторінок не сходили карикатури на Хірохіто і Тодзіо, а "Таймс" без хоч би якоїсь зніяковілості вживав слово "джап"? Маленькі чоловічки з круглими, як футбольний м'яч, обличчями; вуха, немов ручки від глечиків; окуляри з товстими скельцями; два великих, як у кролика, передніх зуба і тоненькі вусики...
Якщо не рахувати вусів, то вона викапаний виходець от з такої карикатури. Окуляри, зуби... На зубах стояла дужка, вони нагадували клавіші піаніно, обмотані дротом... Зростом вона була п'ять футів і вісім або дев'ять дюймів, а важила не більше 110 фунтів. Я б сказав — навіть сто, але додав десять фунтів через груди — по п'ять фунтів на кожну, настільки великі при її тоненькій фігурці, що напис на майці читався як "POCK LIVE", і тільки коли вона поверталася боком, я міг розглянути дві букви "S" на краях.
Ліза Фу протягнула мені гожу тонку руку.
— Схоже, ми якийсь час будемо сусідами, — сказала вона. — Принаймні, поки я не розберуся з цим лігвищем дракона на сусідній ділянці.
Якщо в неї й відчувався якийсь акцент, то радше з долини Сан-Фердинандо.
— Дуже приємно.
— Ви його знали? Я маю на увазі Клюга. Так він принаймні себе називав...
— А ви думаєте, це його не дійсне прізвище?
— Сумніваюся. "Клюг" по-німецькому означає "розумний". А на жаргоні хакерів це "хитрун" або "ловкач", це з Клюгом узгоджується повною мірою. Хоча сірий процесор у нього безперечно барахлив. — Вона багатозначно постукала пальцем себе по скроні. — "Віруси", "фантоми" і "демони" вискакують щораз, коли люди з поліції намагаються підключитися до його систем, програмне забезпечення згасає, бітові кошики {Bobua: не уявляю, що це таке, бо на сміттєвий кошик PC не схоже :-} переповнюються...
Вона говорила і говорила, але для мене все це звучало як суахілі.
— Ви хочете сказати, що в його комп'ютерах ховаються демони?
— Точно.
— Тоді їм потрібен буде спеціаліст з вигнання злих духів.
Вона ткнула великим пальцем себе в груди, показавши одночасно ще пів акру зубів, і сказала:
— Це я і є. Однак мені треба йти. Заскакуйте побачитись в будь-який час.