Щоразу, їдучи до Отейля, вона мала таке відчуття, ніби везе йому дорогоцінну жертву, найкоштовніший дарунок. Коли так дарують, то радість дарувати невіддільна від думки, що це самопожертва: це не сп’яніння від того, що віддаєш себе, а гордість від власної великодушності й задоволення від того, що можеш ощасливити людину.
Вона навіть подумала, що кохання Андре триватиме довше, якщо вона не так часто віддаватиметься йому, бо всякий піст посилює голод, а почуттєве бажання — всього лише голод. Ставши на тому, вона вирішила того ж таки дня поїхати до Отейля, але вдати недужу. Тепер ця подорож, що за хвилину перед тим здавалася їй такою прикрою через негоду, раптом видалася їй зовсім приємною; і вона зрозуміла, сміючись з самої себе і з цієї раптової зміни, чому їй так прикро терпіти таку, здавалось би, природну річ. Тільки що вона противилася, а тепер їхала охоче. Вона противилася тому, бо заздалегідь уявляла собі силу неприємних подробиць побачення. Вона завжди колола собі пальці шпильками, бо не вміла ними орудувати добре; не знаходила своєї одежі, котру розкидала по кімнаті, похапцем роздягаючись, заклопотана вже тим, що доведеться відбувати ту осоружну повинність — одягатися без сторонньої допомоги.
Вона спинилася на цій думці, вперше як слід її усвідомивши та зрозумівши, що й до чого. Чи немає все-таки чогось вульгарного й огидного в такому коханні, призначеному на певну годину, передбаченому за день чи два, немов ділове побачення або лікарський огляд? Після несподіваного довгого перебування на самоті, невимушеного і п’янкого, цілком природно зривається з вуст поцілунок, що єднає вуста, які одне одного зачарували, прикликали, звабили ніжними й палкими словами. Але як не схожі на це зовсім не раптові, а заздалегідь намічені поцілунки, по які вона їздила раз на тиждень з годинником у руці. Вона зрозуміла це так ясно, що інколи, в призначені дні, в неї спалахувало невиразне бажання поїхати до нього, в той час як вона майже зовсім не відчувала такого бажання, вирушаючи туди крадькома, замітаючи сліди, як переслідуваний злодій, у брудному фіакрі, коли всі ці прикрі дрібниці відвертали від нього її думки.
Ах, та отейльська година! Вона стежила за її наближенням на годинниках у всіх своїх приятельок; вона бачила, як та година наступає, хвилина по хвилині, у пані де Фремін, у маркізи де Братіан, у вродливої пані Ле Прієр, коли вона марнувала пообідній час, пурхаючи по всьому Парижу, аби не залишатися вдома, де несподіваний гість чи якась інша пригода могли б її затримати.
Раптом вона вирішила: "Сьогодні, в день посту, я поїду якнайпізніше, щоб занадто не дратувати його". І вона відчинила в передній стінці карети непомітну внутрішню шафку, заховану під чорним шовком, що ним була оббита карета, — як справжній дамський будуар. Коли розчинилися крихітні дверцята того схову, в ньому блиснуло дзеркало на шарнірах; пані де Бюрн висунула його врівень зі своїм обличчям. Позаду дзеркала в атласних нішах лежало кілька срібних дрібничок: пудрениця, олівець для губ, дві пляшечки з парфумами, чорнильниця, перо, ножички, маленький ножик, щоб розрізувати книжку — найновіший роман, що його читаєш у дорозі. До оббивки причеплено було чудового годинничка, крихітного й круглого, як золотий горіх: він показував четверту.
Пані де Бюрн подумала: "Маю ще принаймні годину",—
4 Гі де Мопассан, т. 2 і натисла кнопку, щоб виїзний лакей, який сидів поруч кучера, взяв слухову трубку й вислухав наказ.
97
Вона взяла другий кінець трубки, захований у оббивці карети, і, наблизивши губи до рупора з гірського кришталю, наказала:
— До австрійського посольства.
Потім почала розглядати себе в дзеркалі. Вона дивилася на себе, як завжди, з тим почуттям задоволення, якого зазнаєш при зустрічі з найлюбішою істотою; далі трохи відкрила хутро, щоб оглянути своє вбрання. На ній була тепла сукня, розрахована на останні зимові дні. Комір оздоблений смужкою з тонкого, легкого пір’я, такого білого, що воно ніби аж світилося. Воно трохи спускалося на плечі і набувало сіруватого відтінку, нагадуючи крила. Стан її був підперезаний такою самою пухнастою гірляндою, і це надавало молодій жінці вигляду дикої пташки. На капелюшку, щось на зразок берета, стриміло інше пір’я — зухвала китичка яскравішої барви — все це гарненьке біляве створіння, здавалося, вичепурилося так для того, щоб полетіти слідом за плисками в сіре непогідне небо.
Вона ще милувалася собою, коли карета круто завернула під широку брам> посольства. Пані де Бюрн запнула хутро, склала дзеркало, зачинила дверцята в шафці і, як карета спинилася, сказала кучерові:
— Вертайтеся додому. Ви мені більше не потрібні.
Потім сгіиталася в ліврейного лакея, що сходив назустріч їй з ганку:
— Чи вдома княгиня?
— Так, пані.
Вона зайшла, піднялась сходами й рушила до маленької вітальні, де княгиня фон Мальтен писала листи.
Побачивши свою приятельку, дружина посла підвелася дуже втішена, з осяяними радістю очима; вони поцілувалися аж двічі підряд у щоки, в куточки вуст.
Потім посідали поруч у маленьких кріслах перед каміном. Вони дуже любилися, подобалися одна одній без краю, розуміли одна одну в усьому, бо це були жінки одного типу, майже однакові, виховані в однаковій атмосфері й наділені однаковими почуттями, дарма що пані фон Мальтен була родом шведка, одружена з австрійцем. І кожна з них мала для іншої якусь таємну й дивну притягальну силу, а через те, буваючи разом, вони почували справжню приємність і глибоке задоволення. Вони могли без упину розмовляти цілі години про всяку всячину,
цікаву обом просто тому, що вони весь час виявляли спільні смаки.
— Бачите, як я вас люблю! — казала пані де Бюрн. — Ввечері ви в мене обідаєте, а я не могла втриматися, щоб не побачитися з вами удень. Це якась пристрасть, моя люба!
— Так само, як і в мене, — відповіла шведка, усміхаючись.
І, за звичкою, вони розсипали одна одній люб’язності і кокетували не менше, ніж із чоловіком, але інакше, бо змагалися вже не як вороги, а як суперниці.
Пані де Бюрн, розмовляючи, поглядала на годинника. Була майже п’ята. Він чекав уже цілу годину. "Досить", — подумала вона, підводячись.