Отаман гордовито вигнув голову, випростав на столі руку, і з-під картинових світлотіней з'явились незліченні Січові полки. Наче римські когорти, вони стрункими колонами проходять через Луб'янку, Арбат... Реєстрові — есеси, чорношличники, гайдамаки — ті ще на Воробйо-вих горах, але курінь смерти імени кошового Сірка вже підлетів на змилених конях до старовинних мурів Кремля і над...
Точило-Згурський туг збився: в Кремлі було багато будинків і який з них найголовніший, він не знав. Через це отаман вибрав найвищого: і ось на дзвіниці Івана Великого лопотать жовто-блакитний, тонів золотої пшениці українських ланів і блакитного, безхмарного неба, прапор... До Кремля поспішають усякі представники, вулиці залито людом, вони дякують за визволення від більшовиків.
Крилаті мрії бились ластівками в отамановій голові, і це почало його думку стомлювати. Точило-Згурський підпер рукою голову.
І зненацька з натовпу московських професорів, архієреїв, державних і громадських діячів висунувся міський голова. З його купецького, вічно упрілого від чаю, міських і сімейних обов'язків обличчя лився на пишну, роздвоєну бороду рясний піт. В руках у нього виблискує на сонці срібна таця з хлібом і сіллю. Голова, як колишній боярин, низько вклоняється по-московському отаманові і хлібосольним голосом починає промову: "Братья родные! Точно сказочные освободители, вы пришли к нам от златоглавой матери городов русских, славного Киева... Братья!.. "Але ж ні! Після останнього кошового Ка-лнишевського, що його замордували в Соловецькому москалі, не було кошових, і перший кошовий воскреслої Січі — Степан Точило-Згурський не схибне тоді, він не зрадить Січ-матір і всю Україну. Точило-Згурський мовчки вислухає промову і скаже: "Не брати ви нам, а лапотники. По-вашому: "Київ — мать городів руських", а по-нашому, по-запорозькому: — "Мать вашу перетак!.."
Тоді він одвернеться і гукне сотника з куреня смерти: "Розігнати псів!.."
Отаман яскраво уявив себе серед кремлівських мурів і задовольнився.
"Треба отак робити політику. Українські кордони будуть на Десні під Брянськом, а в Москві можна скласти уряд української орієнтації". Отаман знав, що в кожній подоланій країні завжди знайдеться партія і окремі люди, що підпиратимуть переможців, і тому він не журився за майбутній московський лад.
Але отаманові мрії увірвались. До кімнати ввійшов осаул Жила і приніс запечатаного пакета.
— Від штабу Дієвої Армії, батьку. Точило-Згурський похмуро розірвав конверт. Від
штабу Дієвої Армії не було чого сподіватись доброго. Він вічно втручався в Січові справи і Точило-Згурський хотів цей штаб арештувати, але до нього треба ще долізти — він у Рівному. На папері з державним тризубом, печаткою і підписами було надруковано машинкою:
"Зовсім таємно. З наказу головного отамана рішуче забороняю вам збирати будь-які контрибуції з місцевого єврейського населення, що підриває авторитет влади і дезорганізує наш тил. Разом із тим наказую вам відрядити ваш курінь, запасову сотню і технічну частину до м. Звягеля в резерв ударній групі отамана Оскілка. Вам особисто прибути ЗО цього місяця до Штабу Дієвої Армії для одержання вказівок і дальніших розпоряджень".
Точило-Згурський сердито шпурнув папером під стіл.
— Теж дурня найшли — розбивати Січ, курінь послати затичкою до якогось Оскілка. А викусять!..
Осаул Жила знизав плечима і безпорадно розвів руками, наче скидав із себе всяку відповідальність.
— Що ж, батьку, — штаб Дієвої Армії наказує... Точило-Згурський грюкнув кулаком об стіл:
— Та ніяких штабів! Я взяв присягу перед Січчю і сам її виведу!
Жила тихо запитав:
— То ж яку відповідь, батьку, писати?
— Ніякої відповіли!
Жила зник, а отаманів настрій украй зіпсувався.
Ці штаби, що гнуть до Європи, оці "німці вузлуваті", як казав Тарас, теж — гади. Вони націляють приборкати Січ, вони перебаранчають йому наводити в тилу справжній, український лад і винищувати ворогів. Ні, з ними не по дорозі: або він і справжня вільна Україна на чолі з Січчю, або ж ті штабові шмендрики. їй-бо доведеться взяти владу в свої руки.
Щоб розважитись, отаман вийшов у двір оглянути першу партію чобіт, що привезли єврейські представники.
Надворі коло брами Федюк і Шаровар складали на візника чемодани з цивільним одягом. Молоде гімназичне обличчя в Шаровара сяяло від щастя. Він почував себе природженим Пінкертоном і пристрастився до контррозвідки. Присадкуватий, з енергійним голеним підборіддям галичанин сотник Ббрис докурював цигарку і стежив за хлопцями.
— Кузуски, хлопці, забрали? Пане Федюк, покладіть до купи мого карабіна.
Точило-Згурський зупинився на ґанку й любовно оглянув своїх "пошукувачів".
— На Волочиськ, хлопці? Сотник Борис витягнувся струнко:
— Так, батьку кошовий.
— Дивіться ж, без промахів, хлопці.
— Січ-мати — серце і розум вільної України! — рявк-нули разом усі три і віддали пошану. Це була нова Січова відповідь, вона означала колишнє: "Рада стараться, ваш-скородь".
Точило-Згурський, посміхнувшись, сказав собі:
— Галичани, вони хоч вроді як наші українські жиди, а проте Січі без них ніяк не обійтись: вони добрі шпигуни!
На дворі біля сараю порались коло хури нових чобіт обозний Гуня і писар Шатанько.