Бендера по-військовому випнув груди і вся його постать висловила послух.
— Слухаю, пане кошовий!
Він устав, зібрав папери й по-галицькому попрощався:
— Гаразд!
Точило-Згурський покрутив польовий телефон і взяв трубку. Замість звичайного "ало" отаман крикнув: — Пу-гу-у!.. Вже зо два місяці, як він усталив по всіх полках Січі цей старий запорізький звичай і пристосував його до телефону.
— Це ти, Семене?.. Гукни мені Жилу. Точило-Згурський поклав трубку і вийшов з-за столу. Він почував себе задоволеним. Звідусіль сичать гади, комашаться по всій Україні вороги, і ось тільки він один, Степан Точило-Згурський, кошовий отаман Запорозької Січі, став з ними до рішучого бою. Він виполе на Україні бур'яни і лише тоді на скривавленій стерні мирні гречкосії закинуть у родючу землю вільне зерно...
Точило-Згурський хотів майнути думкою в ті майбутні, нові часи, але перед очима раптом устали невидані і незнані до цього дня ветеринар і начальник міліції. Отаман насупився і встав. Ці прокляті виродки стоять на перешкоді. їм байдуже до історії України, вони глузують з української команди, з нашої державносте, вони по Чорних островах, Проскуровах і Волочиських линуть, мов метелики на вогонь, до Москви.
Отаман рішуче ступив кілька кроків по кімнаті й голосно сказав собі:
— Полоти! Полоти без балачок!..
Йому стало приємно, що під рукою, як Січове око, працює, вишукуючи шашіль з глибоких нір, із запілля, начальник контррозвідки Бендера... О, від Бендери і його хлопців не втечеш! Він уміє розгадувати заячі сліди, він знайде скрізь... Це справжній характерник! Точило-Згурський раптом хльоснув себе по лобі: — 1 як це раніш не додумався! — Пошук! Ось назва для контррозвідки. А Бендера — головний пошукувач!
Отаман задоволено потер кулаки і сів до столу писати чергового наказа.
— Так, так, Січ мусить вести перед у всьому. Треба і в мову влити Січового духу.
На папір падали кривульками розмашисті отаманові літери:
"З цього числа наказую в усній розмові і в писарській розправі вживати замість попереднього "Контррозвідка" — "Пошук", а так само і старшинські та козачі стани замість "начальник контррозвідки" — "головний пошукувач", замість...
У кімнату увійшов осаул Жила.
— Добридень, батьку!
Жила незграбно дзенькнув острогами і притримав долонею піхву якоїсь незвичайної кривої шаблі. Жили-ним усам і двом різким зморшкам, що розходились від носа і бігли під вуса, наче й не пасувало б казати молодому 25-літньому отаманові "батьку". Він був до того ж на германському фронті штабс-капітаном, а Точило-Згурський тільки прапорщиком. Одначе Січ — то перша цеглина до майбутньої України, а втім Жилі незле бути й осаулом.
— Як фронт, пане Жило?
Точило-Згурський тикнув пальцем на стільця, і Жила, грюкнувши об підлогу шаблею, сів.
— Добре, батьку. На північному секторі Оскілкові частини підступають до Коростеня. Есеси знову відбили Житомир.
Точило-Згурський перебив:
— Мені не цікаво про Оскілка, ти кажи про Січ.
— 2-й полк, що отаборився у Вапнярці, з успіхом поповнюється; ваша відозва, батьку, притягла багатьох із молоди. На північ від Браїлова наша чота виїздила на герць. Більшовики герцю не прийняли. Сотня першого полку дрочила більшовицьку заставу. Більшовики осатаніли й забили двох. Наші піймали китайця.
Отаман спокійно запитав:
— Скільки дали?
Жила скосив праву зморшку і мотнув усом:
— Сімдесят шомполів. Точило-Згурський інструктивно зауважив:
— Коли комуніст, треба було — сто й усунути. Ще
що?
Жила поклав руки на держално шаблі і сказав низьким голосом:
— Я хотів, батьку, порадити...
Точило-Згурський не любив порад. Він насупився й, насторожившись, кинув:
— Кажи, послухаю...
— Коли більшовики візьмуть Жмеринку, вони одріжуть кіш від Січі. Я собі міркую, що краще б нам переїхати оце тимчасом до Жмеринки.
Точило-Згурський сердито сказав:
— Треба раніш винищити ворогів усередині. Скінчу, тоді — вирушимо.
— Залізницю, батьку, перетнуть, — несміливо нагадав Жила.
— А на якого ж біса коні? — звів здивовані брови отаман. — Нерозважний ти, пане Жила. Хіба Січ може спинити якась залізниця!
— Та воно так... — зам'явся Жила.
— Ну то що й патякати! Наказ візьми. — Жила взяв зі столу папери й вийшов. Точило-Згурський подивився йому услід на широку спину й подумав:
"Жила, хоч і розумний дуже, зате на більшовиків має храп. Це — козарлюга!"
Отаман витягся в кріслі й замислено уставився у вічного супутника Січового Коша — велику картину "Гість із Запоріжжя". Це була єдина естетична окраса бурхливого кошового побуту. її зняв десь у земській читальні старший писар Шатанько і приніс отаманові. З того часу вона заступала ікону, портрети державних мужів і конституцію. Точило-Згурський вдивлявся в м'язисті руки запорожця, що посміхався до хлопчика, і ці руки, як і завжди, коли отаман лишався на самоті, надавали йому натхнення. — Треба побільше таких людей. Треба не чотири полки Січі, а — десять, двадцять, дивізії. Тоді дружним флангом українське військо не тільки здобуде Київ і поверне Лівобережжя, ні — Хугір-Михайлівський уже не буде кордоном. Там, на Соймі, під Стародубом, перекинути москалів і, як за славної пам'яти Сагайдачного, гнати до Москви.
Точило-Згурський поринув у мрії. Вони були такі принадні і незвичайні. Але що то — незвичайні? Сам час був незвичайний і за цих обставин могло статись усього. Хіба думав коли-небудь він, учень чотирикласової Павлоградської школи, що Аркасова "Історія України-Руси", яка випадково потрапила колись до рук, може повторитись у натурі мало не від слова до слова, що войовничим покликом зареве широкий степ і в Кащенкових оповіданнях він, Точило-Згурський, буде не звичайний читач, прапорщик українізованої роти і член Корпусної Української Ради, а — перший герой! Це не могло раніш навіть наснитись, але тепер це — дійсність. Півтораста літ минуло, як москалі розігнали Січ, вирвали живцем з України її серце, і чубате товариство розлізлось по Ду-наях, Кубанях і панщині. Але ось прокинувся дух Сули-ми, Гордієнка, Сірка і в жилах тих, що гнулись у ярмі, заговорили пороги. Ні! То в пісні неправильно співали: "Верни землі запорозькі по старій граниш". Тепер ми будемо правити границі инші!