У штабах почали відбуватись таємні наради, складали списки певних офіцерів, опрацьовували переформування частин, стягували кінноту, між штабами й ставкою раз-у-раз їздили неофіційні таємні посланці. Генерал Корнілов виїхав із ставки на Всеросійську державну нараду.
Керенський і Корнілов!
— Росія потребує диктатора!
— Тільки сильна диктатура може врятувати Росію!
На московському вокзалі генерала Корнілова зустріла піднесена юрба офіцерів і юнкерів, що під крики "Слава!" й "Хай живе рятівник батьківщини!" винесли головнокомандувача на руках до автомобіля...
Генерал Корнілов...
Василь Головчинський загаяв аж півтора тижні, заки дістався до дивізії. Якби він просто вдався до штабу армії, його радо оприділили б, куди він забажав. Ще б пак, серед безлічі дезертирів — самоохотник, що із розкладу запілля навласнуруч вихопився на фронт. Хай цим зламано звичайні військові правила, дарма. Там, де чинить патріотизм, можна вибачити все. Але Василь спершу вдався до армійської української ради й після того з папірцем, де рада просить прийняти рядового Головчинсь-кого Василя до Ставропольського пішого полку, він пішов до штабу армії. 1 цей папірець, писаний російською мовою, але з українським штампом і печаткою, визначив Василеві його поневіряння по штабах і командах.
У штабі армії його спеціально допитував молодий енергійний підполковник з аристократичними манерами й густим "оксамитовим" баритоном:
— ...Вас заїдала бездіяльність нашого запілля — прекрасно, але чому ви хочете саме до Гренадерського корпусу, ба навіть точно в такий ось полк. Це вас "рада" туди направляє чи ви самі?
— В цьому полку служить мій знайомий офіцер...
— Хто саме?
— Барабашев.
Підполковник зараз же дістав із шухляди якийсь реєстр і швидко пробіг по ньому очима.
— Штабс-капітан Барабашев. Георгій Петрович?
— Так.
— Але ж штабс-капітан Барабашев — не українець, — здивовано й разом підозріло глянув на Василя підполковник.
— Я вчився з його братом у гімназії...
— Хм... В гімназії... — процідив спроквола підполковник і спинився на Василеві довгим пильним поглядом.
— А все-таки ви надарма злигалися з українцями. З цього все одно нічого не вийде... — сказав наостаннє підполковник і випустив Василя.
В штабі корпусу теж зволікали. Українська печатка, видимо, й тут була Василеві тягарем. Його знову розпитували, старанно допоминаючись, чого це він хоче саме до цього полку, а не до якого іншого, кінець-кінцем Василеві сказано, що його, власне, слід відрядити на Кавказький фронт, де, за відомостями, тепер перебуває його 184-й Казанський полк. Василь звернувся до корпусної ради, та це не допомогло: на перешкоді стояли знову ті самі замкнуті холодні штабні очі.
"Мудро заказано українцеві всі дороги", — подумав Василь і його охоплював уже розпач. Він облишив тепер і корпусну раду: годі покладатись на тих свійських діячів, що понад усе бояться конфліктів і непорозумінь. Проте випадок допоміг Василеві.
Коло пекарні стояла навантажена хлібами військова біда. Літній зморшкуватий солдат порався коло коня, здіймаючи йому шаньку з вівсом. Кінь нетерпляче мотав головою й бив копитом в землю.
— Чекай-но. Який гарячий, — люб'язно промовив до коня солдат і пестливо поляскав його по шиї.
Солдатська ніжність до худоби привернула Василеву увагу. Після штабних манекенів і зморених, насуплених здичавілих солдатів ці прості людські слова до коня пролунали Василеві незвичайно. Вони — як польова квітка, що зросла, не знати як, серед визубня кам'яного муру старої в'язниці.
Василь розговорився з солдатом. Розумне рухливе лице, русяві вуса й скісний шрам під оком заімпонували Василеві. Це був феєрверкер і до того ж секретар батарейної української громади Равич-Щерба.
Феєрверкер одразу розв'язав усі Василеві сумніви.
— О! Так поїдемо до нас на батарею. Найшли — по штабах ходити. На чорта?
— Так я ж піхотинець... — сумовито мовив Василь.
— Ну, то що? А тепер будете артилеристом. Лекції зможете солдатам читати. Про історію України, скажімо, літературу. Ну й добре. Треба так, як ось, наприклад, більшовики роблять: їхати, куди треба, та й усе. А в штабі питати — то єрунда. Та й кого питати. Сідайте...
Василь умостився на передку поруч із феєрверкером і вони поїхали на батарею.
Багряно догорає на заході короткий осінній день 1917 року. Голими вітами їжачаться дерева парків і скуляться під поривами холодного жовтневого вітру. Низько летять над землею розірвані темні хмари, і, здається, їх краплі ось-ось упадуть додолу, як тихо падає останнє пожовкле листя...
А на вулицях людно й гаряче. 1 туг, і там збиваються купами люди, точаться суперечки, зривається часом лайка, лунають погрози...
У пожмаканій, заляпаній шинелі, підперезаній брезентовим паском, солдат одсунув на потилицю брудну шапку, закинув за плече прихоплену з фронту гвинтівку й повагом переходить від гурту до гурту. Він тримає цигарку-самокрутку, ховаючи за окопною звичкою у руці її вогник, і час від часу спрагло затягується. Ось він спинився коло одного натовпу й насторожено слухає. Промовець у сивій шапці й чемерці з солдатського сукна, з якої виглядає вишитий комір з синьою стьожкою, охрипло сперечається з кимось:
— Українська Центральна Рада — це влада українських робітників, селян і трудового люду... Вона дасть Україні... Вона хоче Україну...
Промовець і так, і сяк відміняє "Україну"; він, захлинаючись, патетично робить притиск на цьому слові, і воно вбирає в нього зміст усіх його інших слів. Хтось у натовпі перебиває промовця:
— Ну, а чому ж тоді Центральна Рада, якщо вона, як ви кажете, — з робітників і селян, не може договоритися з більшовиками?
Промовець на мить запнувся, але, трохи оговтавшись, почав викручуватись:
— Бачите, е-е, тут ось у чому причина...
І раптом мовчазний солдат з рушницею не витримав:
— А така причина, що, виходить: панам — земля, а нам — Україна!
Він люто плюнув на панель і швиргонув геть недокурка.
— Да-а, Україна... — замислено промовив хтось збоку. Солдат знехотя почвалав до іншого гурту, де було
чимало таких, як і він, солдатів.
У дивізійній громаді було людно. Сьогодні повернувся делегат із українського військового з'їзду й, крім того, мали обирати дивізійну раду. Приміщення маленької парафіяльної школи роїлось зеленими військовими строями. Поміж солдатською масою було помітно тільки трьох офіцерів, молодого лікаря й сухотного військового урядовця. У кутку просторого класу стояло два згорнуті жовто-блакитні прапори, на стінах портрети Шевченка, Грінченка й Драгоманова, заклик до солдатів-українців від. армійської ради північно-західного фронту й випадкова відозва українських есерів з приводу виборів до київської міської думи.