До зброї, громадо, Ставаймо в ряди, Щоб вражою кров'ю Залить борозни!
Євген замовк. Занадто вже бутафорною була в цій перелицьованій Марсельєзі і зброя, і кров...
До української колони від чола маніфестації надбіг Щербань. На грудях полум'ям пашить, розгоряється на вітрі великий червоний бант і цурупалок покаліченого пальця заради свята старанно забинтований пухкою сніжною чалмою марлі. На піднесеному, порожевілому лиці нервово тріпочуться шорсткі руді вуса. Він спинився коло перших рядів, пропустив повз себе дітвору й бабів, потім підступив на крок і високо підвів угору забинтовану руку:
— Товариші українці! Я сам тоже потомок запорож-ського козака, но зачем нам роз'єдиняться? Спойом, как усе... — і Щербань, потрапляючи в ногу під знайомий мотив Марсельєзи, рипучим, немазаним голосом на всі груди заспівав:
Богачи, кулаки жадной сворой Расхищают тяжелый твой труд, Твоим потом жиреют обжоры, Твой последний кусок они рвут.
1, як на відповідь Щербаневі, хтось із просвітянських рядів заспівав:
Ні, трепотіть ви, людоїди, 1 ви, ганебні зрадники! Ось-ось час помсти нам підійде — На вас знайдуться месники!
І в тому співі заблудився й зник самотній Щербанів голос. Щербань замовк, приклав до вуха долоню й прислухався.
— Прямо шовіністи! Невозможно!.. — сплюнув, махнув рукою і почвалав наперед до своїх.
Люся не спинилась на Бульварі. Коли нові ряди заступили українську колону, вона тихо зрушила з свого місця й пішла за маніфестацією. її звідусіль тиснули, штовхали, хтось боляче наступив їй на ногу, чиясь здоровенна пріла ручища сліпо лягла їй на плече і в потилицю гаряче дихає роззявлений рот. Люся тільки ворухнула плечем і ручища важко впала, зачепивши їй бік. З натовпом вийшла вона на залюднений простір вигону. Раніш на вигоні щороку на Спаса відбувався ярмарок. На мить Люсі спливло далеке дитинство, що перед гімназією, — широкий, застелений м'яким шпоришем ярмарок, вози із зведеними вгору голоблями, яблука, груші, сливки, полив'яні горщики, ринки, медяники; мама, сміючись, купує Люсі селянських свистунців, але Люсі кортить отого центварного насіння, що його цілою горою накидано на возі... Тепер вигон правитиме повітовому місту за Марсове поле, де й відбудеться самий огляд революційних сил. Посередині, як ешафот, стоїть наспіх збудована трибуна, коло неї полощеться в блакиті на легкому вітерці червоний прапор. Там, під прапором, розташувався духовий оркестр ремісничої школи й відтіля знову долітає гухкання барабана й уривчасті, незлад-нені звуки Марсельєзи. Під трибуною, коливаючись, спиняються прапори й шикуються півколом. Червоні, жовто-блакитні й навіть відкілясь блакитно-білі, сіоністські. Людська маса протовпом заливає вигон і вже тісно тут, і душно, як і на міських улицях. Проте Люся легко пробилась поближче до трибуни. Вона вже не пливла механічно, куди ніс її натовп, тепер вона сама штовхала праворуч, ліворуч, аби тільки стати так, щоб добре було видно трибуну й чути тих. що промовлятимуть. Так — тих" що промовлятимуть. Не про заглиблення бездонної революції, розуміється, а: він, безперечно, говоритиме тут теж. Люся мусить його почути. І тоді остання неясна ще зараз крихточка з того, що було і що вже ніколи не буде між ним і нею, стане Люсі зрозумілою остаточно. Вона мусить зрозуміти буквально все й тоді, з кінцем, — ота крапка.
Музика раптом, як перетята, обірвалась, замовк поволі й натовп. На трибуні махнув до когось рукою Гончаренко і в повітрі, очищеному від людського гамору, стало так тихо, що чути, як лопотять полотнища прапорів і дихають люди.
Люся не чула промовців, вони пройшли туманними силуетами повз її сприймання і тільки тріскотнява оплесків, що межувала промови, на мить збуджувала її, як від сну. Люся вп'ялась очима в рябу стіну людей, що під двокольоровими прапорами, і її очі бентежно нишпорять між окремими постатями. Вони спинились мить на ветеринарі Коваленку й знову стрибнули далі, назад, спіткнулись об пташину голову мирового судді Вареника й шукають далі. Тоді нараз холодне просо сипонуло за спиною, й Люся стенулась.
— От украинской "Просвіти" слово имеет товарищ Барабаш...
На трибуні рипнули черевики. Як добре відціля все чути! Так-таки чути було, як рипнули черевики. Але чого трибуна стоїть так близько — простягни руку й рука мало-мало не доторкнеться пучками до темних, буряковим кольором фарбованих дощок. Допіру трибуна була далі. Ну, розуміється, — вона зовсім була далеко. Люся скулилась і подалась назад, за спини.
— Товариші! Переживає мий нами мент... — він починає говорити. Люся не підводить угору очей, вона вмисно дивиться, як збіглися бганки на сорочці коло пояса в того парубка, що стоїть перед нею, але разом із тим вона прекрасно бачить, як пурхнули вгору й осіли коло рівного носу дві чорні брови, як одкривається рот і розтягаються губи, і навіть деталь — над верхньою губою поблискує золотавий пушок і де-не-де вже видно товсті золоті нитки. Люся крутим рухом одірвала від бганок сорочки погляд, високо підвела голову й глянула на трибуну.
Ліва Євгенова рука легко сперлась на поренчата, а права жестикулює перед грудьми. Понад головами натовпу, кудись у просторінь до далеких околичних гаїв дивляться такі близькі очі. Він. Отакий, як завжди. Він промовляє. В його обличчі є щось такого, що певно імпонує натовпу, що могло б навіть повести за собою мінливі й нетривкі людські юрби. Але він сам собі псує, він і зараз уперто тягне своєї: — Україна. Ось уже п'ять хвилин він доводить на всі сторони, що немає українських капіталістів, поміщиків, що український нарід розгубив на шляхах історичного поневіряння свою буржуазію і тепер це — нація тільки трудящих.
"Подумаєш, яке щастя, що немає своїх капіталістів! Хай би ще почали хвалитись, що мало є в країні своїх письменних, культурних, чесних..." А він говорить далі. Він навчився вже говорити перед тисячами різних очей, Що одсвічують тисячі різних думок, на нього не впливає ні чиясь репліка збоку, ні пильна, але, без сумніву, ворожа наструнченість Гончаренка, що стоїть тут же, на трибуні. Ось він зовсім замовКс На мить. Це теж промовницький спосіб. Тепер голос йому тихий, сердечний, якби говорить із кимось наодинці.