Леонід стенувся. Він раптом зовсім оговтався від чудного враження, що на нього справили братові очі, й воно видалось йому дивним і образливим: "Совсем почти мальчишка, младше меня и — какие-то там тебе гипнозы!.." Це розсердило Леоніда й нагнало йому досади й невдоволення. Відповів братові сердито й навіть з якимось ледве помітним тоном зухвалости:
— Конечно били! Чего там! На то и фронт. Война — это не бирюльки. А разве наших пленных казаков — мадьяры и немцы не били? Ого, еще как!..
Євген нічого більше не сказав. Знову повернувся до стінки лицем і натягнув собі на саму маківку ковдру. Проте довго не міг заснути: все стояв в уяві полонений, безборонний січовий стрілець, якого допитує ідіот Льонь-ка й б'ють величезними кулачищами просто в лице, по очах, по носу, в підборіддя очманілі Льончині унтери.
VIII
Від давньої козацької Слобожанщини мало що залишилось у місті. Древня трьохбанна дерев'яна церква, важка пудова Євангелія, що колись був подарував їй Мазепа, та ще назва вулиці — Повстяна. Колись, за давнини, місто було полковим, і це з тих часів, не знати як, зберігся козацький поділ міста на сотні. Перша сотня, друга, третя, п'ята... Але дато чужі самовладні руки по-касували козацький устрій, навіть старі діди вже не дер-жали в пам'яті козаків, забули, і тільки назва, як випад, кові сліди давніх прадідів, залишилась пізнім нащадкам на згадку. Ще з дитинства дивно було чути Євгенові на вулиці, коли, після бентежного передзвону на Успенській дзвіниці, сполохані пожильці питались:
— Скільки разів дзвонили?
— Треба пощипати: раз, два, три, чотири... На четвертій сотні горить!
І після революції залишилися сотні. Сотнями сходилися на базар скупитись і погуторити, сотнями обирали до всяких комітетів та міської думи, тільки тепер вони прибрали Євгенові нового, трохи таємничого і разом тужного змісту. Сотні залишились, як і за козаччини, та не було в сотенних пожильцях ні козацького звичаю, ні козацького духу; плинна ріка людського життя змила їм і заповзяття й саме їхнє ім'я. А треба було людей. Людей, людей. 1 бракувало часу, зовсім не вистачало часу переконувати їх, тисячі спантеличених, нерозважних і байдужих.
Раніш, до революції, в місті сонно жили напрочуд живучі, ледачі люди. Євгенові здавалось, що ці люди були чимось особливі, властиві тільки цьому місту, немов то не просто собі міські повітові пожильці, а якесь окреме плем'я, що бозна від яких прадавніх прадідів рід свій веде, й нема переводу тому кремезному, вилежало-му, вигодованому роду. В місті було надзвичайно багато родичів і знайомих. Навіть Люся, обчислюючи якось Євгенові безконечну череду своїх тіток та дядьків, дійшла висновку, що й вони родичі теж. Брат і сестра в третіх чи в четвергах. 1 це несподіване відкриття дало тоді Євгенові незрозумілу, тиху радість.
Міські пожильці скніли в безвихідній нудьзі; вони вмирали під дев'яносто років, геть зовсім збридившись життям. В місті любили дивитись на пожежі й малоросійські вистави і страшенно цікавились усіма подробицями зальотів місцевих Дон-Жуанів і нескладних романів повітових Клеопатр і Месалін. 1 це певно через цю нестриману цікавість пожильців у місті не могла держатись жодна конспірація та інкогніто. Єтаний на все місто політичний засланець завжди уперто мовчав, а кілька громадських діячів мимоволі обмежували свою діяльність благодійними виставами з дозволу начальства й вічними скаргами, що нема довкола людей. В місті жили ще дві українофільські родини, але їх бачили тільки на літніх вакаціях, коли їхні діти, студенти й курсистки, повертались із Петербурга й Москви. Життя в місті точилося безжурно й безрадісно з року в рік, злегка порипуючи, як старосвітські бабусині дзиґарі.
І раптом з далеких країв, через тисячі несходимих верст до міста влетіла революція. Вона прийшла патріархальними нашорошеними вулицями зухвала, бузтурботна й трохи п'яна. Вона вивела пожильців із їхніх батьківських та дідівських домів на міські майдани й вулиці й пе-ретахлювала людей. Всім відомі поважні Миколи Петровичі й Олександри Васильовичі стали нараз кадетами й народними соціалістами. В місті об'явились есери, есде-ки, українці, більшовики, совдеп і навіть говорили про якихось трьох невідомих одчаяних анархістів, що заскочили відкілясь із каторги до міста. Громадські діячі, земці й гласні міської думи організували Громадський комітет, але на нього в місті спочатку не звернули уваги: промовляли мітинги, співали "Марсельєзи", ходили маніфестації, лопотіли прапори, з'їжджались з'їзди, сходились наради й комітети. Йшла революція. Ішов квітень, травень, червень. І ніхто в місті не думав, що так скоро почнуться незрозумілі страйки робітників у суворому, туманному Петрограді, що захрясне в міністерській кризі Тимчасовий Уряд і почне м'якнути, танути й підпливати на фронтах велика російська армія.
В місті подорожчали харчі й з'явились дезертири. Спочатку поодинці, далі групами й останні дні цілими юрбами. Кожний поїзд, що приїздив до невеликої затишної станції, струшував із середини вагонів, з дахів і буферів, як мокрий ггісок, грудки зморених, лютих, озброєних людей. Вони ордою загачували вокзальну вулицю, товклися коло Совдепу й сірим землистим місивом рябіли поміж ятками на базарі. Вночі стало небезпечно ходити темними вулицями, а на дальніх околицях вечорами лунали часті безглузді постріли. На газетних шпальтах замигтіли нові слова: "спекуляція", "кризис",
"диктатура", газета волали про небезпеку свободі й революції і лякали обивателів примарами громадянської війни. І тепер, коли все довкола занепокоїлось і тривожно ждало, як фатуму, якихось грізних, неминучих подій, в місті згадали про Громадський комітет. У світлій тиші просторих земських кімнат сидів досі Громадський комітет, як дивоглядний залітний птах на високій скелі посеред бурхливого невгамованого моря. Хвилі розбивались і пінились десь далеко внизу, а сюди не долітали навіть бризки, і птах міг вільно споглядати імлу далечини й смарагд бурунів. У Громадському комітеті сходились чисті, білі, чемні, інтелігентні люди. Тут без галасу, без криків поважно говорили про установчі збори, аграрну справу, демократію і соціалізм.