З сусідньої кімнати вискочив до читальні заклопотаний голова Марко Степанович Федорець. Він, як звичайно, забув удома сірники й шукав десь прикурити. На порозі він ще раз марно полапав по кишенях. Нема.
— Панове, у кого тут горить? А, пане Бара... — Марко Степанович захлинувся й закашлявся.
Перепічка пильно подивився, як тряслися Маркові Степановичу груди, а тоді докірливо забурмотів:
— Ото все через те, що курите! Треба кинути к бісовому батькові оте смердюче зілля. Понакурюють так, що аж дихати нема чим!.. Учора он прийшов до мене Галак-тіон Порфирович; раніш було глянеш на нього, а там лице таке ж червоне, таке ж червоне, що приторкни туди кизяка, так кизяк так і пчиркне! А тепер дивлюсь — зелений, як листя, ще й бухикає. — Курите? — питаю. Курю, — каже. — А ну покажіть мені пельку, — говорю. Як глянув я туди, а там сажі тієї, як у комині!.. Ото і вам так буде, — повчально закінчив Перепічка свою тираду й узявся записувати книжки.
Марка Степановича не пройняли Перепіччині слова.
— Один раз мати на світ породила, один раз і вмирати! — Маханув по-молодецькому рукою і запихкав цигаркою. Потім подумав мить, стукнув себе по лобі й пригадав:
— Да, чуть було не забув! Ідіть же, Митрофане Григоровичу, на нараду, там уже ж почали. До речі, і пан Барабаш тут. Зайдіть на хвилину, допоможіть, — узяв Євгена за руку й потягнув до дверей. Євген завагався й уперся:
— Я... зараз не маю часу. Вибачте. Марко Степанович замахав руками:
— І слухати не хочу! На одну хвилину тільки! Тут дуже екстренне діло, бачите.
— Почему же ты не хочешь, Женя? — здивувалась Люся. — Пойдем... А мне можно с вами? — нерішуче спитала Марка Степановича й винувато посміхнулась. Руки, голова й тулуб Маркові Степановичу заворушились, як вітряк під негоду:
— Розуміється! Про що тут питати! Будь ласка! Дуже раді! Прошу!..
В сусідній кімнаті засідала просвітянська рада й кооптовані. На непокритому столі лежав якийсь зібганий папірець із штампом і печаткою, далі, коло ветеринара Коваленка, — відро з водою й полив'яна ринка. Нарада нещодавно розпочалась і через те води у відрі повно й на столі не набурено, сухо. На темній пофарбованій лутці тихо згасало останнє проміння дня. Нарада сиділа поважно, в задумі. Марко Степанович оживив її своїм швидким, бадьорим голосом:
— Панове, дозвольте я трохи поінформую прийшовших товаришів?..
Нарада погодливо озвалась своїм улюбленим "будь ласка".
— Так справа, бачите, ось яка: під Ригою на фронті сформувався український полк імені "Спасіння України". Полк состоїть головним чином із солдат нашого повіту. Так ось вони прислали до "Просвіти" листа з проханням, щоб ми їм справили прапора з нашою місцевою чудотворною іконою... Отут вони й пишуть... — Марко Степанович узяв бережно папірця й урочисто прочитав: "...3 цим прапором ми підемо хоч на край світу за нашу Неньку-Україну!.." — Марко Степанович шанобливо, як дорогоцінний скарб, поклав папірця на стіл і звернувся до наради: — Так ось, панове, що будемо робити?
Першим озвався соборний співак-бас Покотило:
— Треба, конешно, ублаготворити...
Нарада пристала: звісно, треба зробити прапора. Це буде моральна підтримка, зв'язок і взагалі. От тільки біда, що коштів у "Просвіти" зараз немає. Не можна ж із "Національного фонду" брати: то до Києва, Центральній Раді. Марко Степанович зневажливо махнув рукою: кошти? Єрунда! На таке діло він сам збере кошти. Важко зібрати тепер? Як на те вже пішло — він сам віддасть свої власні кошти, а "Просвіта" таки справить прапора! Прапор неодмінно мусить бути! Як ви гадаєте, пане Ба-рабаш?.. — знічев'я обернувся він чогось просто до Євгена, і це раптове запитання трохи спантеличило його. Люся примружила очі й пильно подивилась на Євгена.
— Прапор? Я думаю, що прапор обов'язково треба зробити...
— Ну, безперечно ж! — схопився Марко Степанович, ніби тільки від Євгенових слів і залежало бути чи не бута прапорові. — Обов'язково треба зробити!
До кімнати увійшов з бухгалтерською книжкою під пахвою Перепічка, а за ним навшпиньки суддя Вареник. Перепічка став і кинув понад окулярами незадоволений погляд ~ коло столу не було вже де сісти?
— Позаймали всі місця! — забурчав він під ніс і пішов до стінки. До нього притулився двійнею Вареник.
Ну, діло вже ясне. Прапора вишиють ряснянські черниці, їм замовити — так вони постараються. Ратище буде кленове, пофарбоване жовтою фарбою, а на ньому вгорі блакитний архангел Михайло. З архангелом було б дуже ефектно!.. Архангел дорого коштуватиме? Ну, добре — хай тоді буде хрест. Е ні, — хрест був на російських знаменах, краще тоді вже щось вроді булави. Позолоченої булави. Без шпичаків, — кажете? Гаразд: угорі буде кругла, шліфована булава. Тепер — полотнище. Розуміється, шовкове. Одне поле — жовто-блакитне, а друге — зелене. На зеленому полі — чудотворна Божа Мати і вгорі коло неї напис: "Хай сохранить вас Божа Мати", а внизу: "Українському полку Спасіння України від "Просвіти".
Ветеринар Коваленко слушно зауважив:
— Треба ж написати, від якої "Просвіти": повіт і губернію.
— Звичайно, звичайно! — поспішив погодитись Марко Степанович, щоб скоріше вести діло далі, та тут зненацька озвався від стіни Перепічка, і вся нарада обернулась до нього.
— Це все нікуди не годиться! — категорично заявив Перепічка.
— Насамперед, якщо солдати цього полку з Харко-вщини, тоді — правильно, треба назвати — "український полк", а як із Полтавщини чи Київщини, то це вже буде не "український полк", а "малоросійський". От Сковорода — він так і говорив — сестра Україна і мати Малоросія. Україна — це тільки Харковщина, Полтавщина звалась гетьманщиною, а...
— Совершенно вєрно! — підхопив Вареник і чорні сливи очей заблистіли йому, заграли наливкою на сонці.
Нарада незадоволено зашаруділа: якщо Мигрофан Григорович має якісь там свої химерні теорії, то він може залишати їх при собі, а не виносити на люди.
Студент Дорошенко обурювався сусідові:
— Це ж скандал! Це компрометує всіх нас! Якщо цього малороса й далі триматимуть, я нихожу з "Просвіти"!
Заходило на велику сварку.
Марко Степанович намагався був схаменити Перепічку, але з того нічого не вийшло. Перепічка, не зважаючи ані на що, вів своєї далі: