Кілька хвилин він усвідомлював завдання.
"От коли б Гай був тут... Але Гая на кару заслали в якусь особливу частину з дуже дивною назвою. Щось на зразок Бліцтрегерн — "носії блискавок". Так, швидше всього, доведеться діяти самому.
У будь-якому випадку, звідціля треба щезати. Ясна річ, я спробую зібрати яку-небудь групу, але якщо не вийде, вирушу сам. І обов'язково — танк. Тут зброї на сто армій... Пошарпана, щоправда, за двадцять років, та ще автоматична, але треба спробувати її пристосувати... Невже Вепр мені так і не повірить?" — подумав він майже у відчаї, підхопив казанок і побіг назад до багаття.
Зеф і Вепр не спали: вони лежали голова до голови і про щось тихо, але гаряче сперечалися. Уздрівши Максима, Зеф поквапно сказав: "Годі!" — і підвівся. Задерши руде бородище і вирячивши очі, він загорлав:
— Де тебе носить, масаракш! Хто тобі дозволив зникати? Працювати треба, а то жерти не дадуть, тридцять три рази масаракш!
І тут Максим ніби здурів.
— Дідько б вас узяв, Зефе! Ви можете думати про що-небудь, окрім жрання? Цілий день я тільки й чую од вас: жерти, жерти, жерти! Можете лигнути мої консерви, якщо це так вас допікає!..
Він швиргонув об землю казанок і, схопивши рюкзак, заходився просовувати руки в ремені. Зеф навіть присів від акустичного удару, якусь мить ошелешено дивився на нього, відтак почулося булькотіння, схропування, і Зеф зареготав на увесь ліс. Однорукий вторував йому, що можна було помітити, але не почути. Максим не витримав і також засміявся, трохи зніяковілий.
— Масаракш! — прохрипів нарешті Зеф. — Оце голосисько!.. Ні, друже, — звернувся він до Вепра, — спом'янеш мої слова. А втім, я сказав: годі... Встати! — гаркнув він. — Вперед, якщо хочете... гм... жерти сьогодні увечері.
І все. Погорлали, посміялися, посерйознішали і рушили далі. Максим розлючено розряджав міни, виламував з гнізд спарені кулемети, згвинчував боєголовки на зенітних ракетах, що стриміли з розчинених люків; знову були вогонь, сичаві цівки сльозоточивих газів, огидний сморід від трупів тварин, що розкладалися, розстріляні автоматами. Вони зробилися ще брудніші, ще зліші, ще обірваніші, а Зеф хрипів Максиму: "Вперед, вперед! Жерти хочеш — вперед!", а однорукий Вепр остаточно знесилів і ледве плентався далеко позаду, спираючись на свій міношукач, як на костур...
За ці години Зеф остобісів Максимові до краю, і Максим навіть зрадів, коли рудобородий зненацька заревів і з шумом провалився під землю. Максим витер піт з брудного лоба брудним рукавом, неквапом підійшов і зупинився на краю похмурої вузької щілини, що ховалася в траві. Щілина була глибока, непрониклива, з неї віяло холодом і вільгістю, нічого не було видно, і долинав лише якийсь хрускіт, дзенькіт і невиразна лайка. Накульгуючи, підійшов Вепр, також зазирнув у щілину і спитав Максима:
— Він там? Що він там робить?
— Зефе! — погукав Максим, нахилившись. — Де ви там, Зефе?
З щілини почулося лунке:
— Спускайтесь сюди! Стрибайте, тут м'яко...
Максим позирнув на однорукого. Той похитав головою.
— Це не для мене, — сказав він. — Стрибайте, а я потім спущу вам мотузку.
— Хто тут? — загорлав раптом унизу Зеф. — Стрілятиму, масаракш!
Максим звісив ноги у щілину, відштовхнувся і стрибнув. Майже тої ж миті він по коліна вгруз у порохняву масу і сів. Зеф був десь поблизу. Максим заплющив очі і кілька секунд посидів, звикаючи до темряви.
— Ходи сюди, Маку, тут хтось є, — прогудів Зеф. — Вепре! — крикнув він. — Стрибай!
Вепр відповів, що втомився як пес і з задоволенням посидить нагорі.
— Як хочеш, — сказав Зеф. — Але, на мій погляд, це — Фортеця. Згодом пошкодуєш...
Однорукий відповів невиразно, голос у нього був кволий: його, здається, знову нудило і було йому не до Фортеці. Максим розплющив очі й роззирнувся. Він сидів на купі землі посередині довгого коридора з шорсткими цементовими стінами. Дірка у стелі була чи то вентиляційним отвором, чи то пробоїною. Зеф стояв кроків за двадцять і також роздивлявся, світячи ліхтариком навсібіч.
— Що це тут? — спитав Максим.
— Звідкіля я знаю? — сказав Зеф сварливо. — Може, схов який-небудь. А може, й справді Фортеця. Знаєш, що таке Фортеця?
— Ні, — сказав Максим і почав сповзати з купи.
— Не знаєш... — сказав Зеф неуважно. Він і далі озирався, світячи ліхтариком по стінах. — Що ж ти тоді знаєш... Масаракш, — сказав він, — тут щойно хтось був...
— Людина? — спитав Максим.
— Не знаю, — відповів Зеф. — Прокрався вздовж стіни і щез... А Фортеця, приятелю, — це така штука, що ми могли б за один день закінчити усю нашу роботу... Ага, сліди...
Він присів навпочіпки. Максим присів поруч і завважив ланцюжок відбитків у порохняві під стіною.
— Дивні сліди, — сказав він.
— Маєш рацію, приятелю, — сказав Зеф, озираючись. — Я таких слідів ще не бачив.
— Ніби хтось на кулаках пройшов, — сказав Максим.
Він стиснув кулак і зробив відбиток поруч зі слідом.
— Схоже, — з повагою визнав Зеф. Він посвітив у глиб коридора. Там щось кволо мерехтіло, відсвічуючи, чи то поворот, чи то глухий кут. — Ходімо глянемо? — сказав він.
— Тихше, — сказав Максим. — Мовчіть і не рухайтесь.
У підземеллі коливалася ватяна волога тиша, проте коридор не був мертвим. Хтось там, попереду, — Максим не міг точно визначити, де і як далеко, — стояв, притискаючись до стіни, хтось невеличкий, зі слабким і незнайомим запахом. Він спостерігав за ними і був невдоволений їхньою присутністю. Це було щось зовсім незнайоме, і наміри його були невловні.
— Нам обов'язково треба йти? — спитав Максим.
— Хотілося б, — сказав Зеф.
— Навіщо?
— Треба глянути, можливо, це все-таки Фортеця... Якби ми знайшли Фортецю, тоді, друже мій, усе пішло б інакше. Я у Фортецю не вірю, але коли говорять — як знати... Можливо, і не все брешуть...
— Там хтось є, — сказав Максим. — Я не розумію хто.
— Он як? Гм... Якщо це Фортеця, тут, за легендою, живуть або залишки гарнізону... Вони, розумієш, тут сидять і не відають, що війна скінчилася, вони, розумієш, у розпал війни оголосили себе нейтральними, замкнулися і пообіцяли, що висадять у повітря увесь суходіл, якщо до них полізуть...
— А вони можуть?