Населений острів

Страница 4 из 91

Братья (Аркадий и Борис) Стругацкие

— Сніданок готовий!

Його не полишало відчуття, що господарі десь поряд, проте бачив він тільки непорушні, мокрі від туману кущі, чорні корячкуваті стовбури дерев, а чув лише потріскування багаття та клопітливі пташині перегуки.

— Ну гаразд, — мовив він уголос. — Ви як собі хочете, а я розпочинаю контакт.

Страва припала йому до смаку. Чи то ложка була велика, чи то первісні інстинкти розгулялися понадміру, але він не стямився, як висьорбав третину казанка. Тоді він із жалем відсунувся, посидів, прислухаючись до смакових відчуттів, ретельно обтер ложку; одначе не втримався — ще раз зачерпнув, з самісінького денця, цих апетитних коричневих шматочків, що танули в роті й нагадували трепанги, остаточно відсунувся, знову обтер ложку і поклав її впоперек казанка. Тепер був саме час утамувати почуття вдячності.

Він підхопився, вибрав кілька тоненьких прутиків і вирушив у будинок. Обережно ступаючи по трухлявих дошках і намагаючись не озиратися на тлін у тіні, він заходився зривати гриби й нанизувати на прутик малинові шапки, вибираючи найміцніші. "Вас би посолити, — думав він, — та поперчити трохи, але нічого, для першого контакту згодиться й так. Ми вас підвісимо над вогником, і вся активна органіка випарується з вас, і станете ви смакотою,і станете ви першим моїм внеском у культуру цього населеного острова..."

Зненацька в будинку трошки стемніло, і він тої ж миті відчув, що на нього дивляться. Він вчасно придушив у собі бажання рвучко обернутися, порахував до десяти, неквапом підвівся і, наперед усміхаючись, повернув голову.

У вікні дивилося на нього довгасте темне обличчя з тужливими великими очима, з понуро опущеними кутиками губів, дивилося без усякої цікавості, без злоби і без радості, дивилося не на людину з іншого світу, а так, на обридливу свійську тварину, що знов утесалася туди, куди їй заборонено. Кілька секунд вони дивилися один на одного, і Максим відчував, як нудьга, що стікає з цього обличчя, затоплює будинок, захльостує ліс, і всю планету, й увесь довколишній світ, — і все навкруги стало сіре, понуре і жалюгідне: усе вже було, і було безліч разів, і ще багато разів буде, і не передбачається жодного порятунку від цієї сірої, понурої, жалюгідної нудоти. Потім у будинку зробилось ще темніше, і Максим обернувся до дверей.

Там, розставивши міцні короткі ноги, загородивши широкими плечима увесь проріз, стояв суспіль порослий рудим волоссям крем'язень у незугарному картатому комбінезоні. Крізь пишні руді зарості свердлили Максима гострі блакитні очиці, дуже пильні, дуже недобрі і все ж таки якісь веселі, — можливо, за контрастом із всесвітньою нудьгою, що струменіла од вікна. Цей волохатий молодчик також вочевидь не вперше бачив прибульців з іншого світу, але він звик поводитися з цими надокучливими прибульцями мовчки, суворо і рішуче — без усяких там контактів та інших непотрібних складнощів. На шиї у нього висіла на шкіряному паску товста металева труба найзловіснішого вигляду, і вихлопний отвір цього знаряддя розправи з прибульцями він твердою брудною рукою спрямовував Максимові у живіт. Зразу було видно, що ні про найвищу цінність людського життя, ні про Декларацію прав людини, ні про інші чудові винаходи найвищого гуманізму, так само як і про самий гуманізм, він ані чуткою не чував, а розкажи йому про ці речі — не повірив би.

Одначе Максимові вибирати не доводилося. Він простягнув перед себе прутик з нанизаними грибними шапками, усміхнувся ще ширше й проказав з побільшеною артикуляцією:

— Мир! Усе гаразд! Усе добре!

Понура особа за вікном відгукнулася на це гасло довгою нерозбірливою фразою, після чого очистила район контакту і, зважаючи на звуки іззовні, заходилася навалювати у багаття сухий хмиз. Покошлана руда борода блакитноокого заворушилася, і з мідних заростей полинули рикаючі, ревучі, брязкотливі звуки, що враз нагадали Максимові залізного дракона на перехресті.

— Так! — сказав Максим, енергійно киваючи. — Земля! Космос! — Він тицьнув прутиком у зеніт, і рудобородий слухняно позирнув на проломлену стелю. — Максим! — вів далі Максим, тикаючи себе в груди. — Максим! Мене звати Максимом! — Для більшої переконливості він вдарив себе в груди, як розлючена горила. — Максим!

— Махх-ссим! — гаркнув рудобородий з дивним акцентом.

Не спускаючи ока з Максима, він виприснув через плече серію гримкотливих звуків, у якій кілька разів повторювалося слово "Махсим", у відповідь на що невидима понура особа почала вигукувати моторошні тоскні фонеми. Блакитні очі рудобородого вирячилися, розкрилася жовтозуба паща, і він зареготав. Певно, невідомий Максимові гумор ситуації дійшов нарешті до рудобородого. Пересміявшись, рудобородий витер вільною рукою очі, опустив свою смертоносну зброю і подав Максимові недвозначний знак, який означав: "Ану виходь!"

Максим з радістю підкорився. Він вийшов на ґанок і знову простягнув рудобородому прутик з грибами. Рудобородий узяв прутик, покрутив його так і сяк, понюхав і відкинув убік.

— Е ні! — заперечив Максим. — Ви у мене пальчики оближете...

Він нахилився і підняв прутик. Рудобородий не перечив. Він поплескав Максима по спині, підштовхнув до багаття, а біля багаття навалився йому на плече, посадив і заходився щось утлумачувати. Проте Максим не слухав. Він дивився на понурого. Той сидів навпроти і сушив перед вогнем якусь велику брудну ганчірку. Одна нога у нього була боса, і він повсякчас ворушив пальцями, і цих пальців було п'ять. П'ять, аж ніяк не шість.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Гай сидів скраєчку лави біля вікна, полірував вилогою кокарду на береті і дивився, як капрал Варибобу виписує йому проїзні документи. Голова капрала була схилена набік, очі вибалушені, ліва рука лежала на столі, притримуючи бланк з червоним краєчком, а права неквапливо виводила каліграфічні літери. "Ловко у нього виходить, — думав Гай з деякою заздрістю. — Ото вже стара чорнильна душа: двадцять років у Легіоні, і все писарем. Треба ж, як очі вилупив, — гордість бригади... Зараз ще і язика висолопить... Так і є — висолопив. І язик у нього в чорнилі. Зоставайся здоровий, Варибобу, стара ти чорнильнице, більше ми з тобою не побачимося. Взагалі-то, якось сумно від'їздити — хлопці гарні підібралися, і пани офіцери, і служба корисна, значуща..." Гай шморгнув носом і глянув у вікно.