У льоху було тепло, сухо, тут були люди; вони сиділи кругом дерев'яного столу і кумедно витріщалися, намагаючись роздивитися Максима. Пахло щойно погашеною свічкою. Мабуть, вони не хотіли, щоб Максим бачив їхні обличчя. Максим упізнав лише двох: Орді, дочку старої Іллі Тадер, і тлустого Мемо Грамену, який сидів біля самої драбини з кулеметом на колінах. Нагорі важко загриміла ляда і хтось сказав:
— Хто ви такий? Розкажіть про себе.
— Можна сісти? — спитав Максим.
— Так, звісно. Ідіть сюди, на мій голос. Наштовхнетесь на лавицю.
Максим сів за стіл і обвів очима сусідів. За столом, крім нього, було четверо. У темряві вони видавалися сірими і пласкими, як на старовинній фотокартці. Праворуч сиділа Орді, а говорив дебелий широкоплечий чолов'яга, котрий сидів навпроти. Він був неприємно схожий на ротмістра Чячу.
— Розповідайте, — повторив він.
Максим зітхнув. Йому дуже не хотілося починати знайомство з брехні, однак робити було нічого.
— Свого минулого я не знаю, — сказав він. — Кажуть, я — горець. Можливо. Не пам'ятаю... Звати мене Максимом, прізвище Каммерер. У Легіоні мене звали Мак Сим. Пам'ятаю себе з тої миті, коли мене затримали в лісі біля Блакитної Змії...
З брехнею було покінчено, і далі справа посувалася легше. Він розповідав, намагаючись бути стислим і водночас не випустити те, що здавалось йому важливим.
— ...Я відвів їх якомога далі у глиб кар'єру, наказав їм втікати, а сам неквапом повернувся. Тоді ротмістр розстріляв мене. Вночі я прийшов до тями, вибрався з кар'єру і невдовзі набрів на пасовисько. Вдень я ховався в кущах і спав, а вночі підкрадався до корів і пив молоко. За кілька днів мені покращало. Я взяв у пастухів якесь ганчір'я, дістався до селища Качки і розшукав там Іллі Тадер. Все інше вам відомо.
Впродовж якогось часу всі мовчали. Потім чоловік сільського виду, з довгим волоссям до плечей, сказав:
— Не розумію, як це він не пам'ятає попереднього життя. Як на мене, так не буває. Нехай ось Лікар скаже.
— Буває, — скупо мовив Лікар. Він був худокостий, заморений і вертів у руках люльку. Схоже, йому дуже хотілося курити.
— Чому ви не втекли разом із засудженими? — спитав широкоплечий.
— Там залишався Гай, — сказав Максим. — Я мав надію, що Гай піде зі мною... — Він замовк, пригадуючи бліде, розгублене обличчя Гая, і страшні очі ротмістра, і гарячі поштовхи в груди і в живіт, і відчуття безсилля й образи. — Це, звісно, було глупство, — сказав він. — Але тоді я цього не розумів.
— Ви брали участь в операціях? — спитав позаду тлустий Мемо.
— Я вже розповідав.
— Повторіть!
— Я брав участь в одній операції, коли були схоялені Кетшеф, Орді, ви і ще двоє, вони не назвали себе. В одного з них була штучна рука.
— Як же ви поясните таку квапливість вашого ротмістра? Адже для того, щоб кандидат дістав право на випробування кров'ю, він мусить спершу взяти участь щонайменше у трьох операціях.
— Не знаю. Я знаю тільки, що він мені не довіряв. Я сам не розумію, чому він послав мене розстрілювати...
— А чому він, власне, стріляв у вас?
— По-моєму, він злякався. Я хотів одібрати в нього пістолет...
— Не розумію, — сказав чоловік з довгим волоссям. — Ну, не довіряв він вам. Ну, для перевірки послав страчувати...
— Зачекайте, Лісник, — сказав Мемо. — Це все балачки, пусті слова. Лікарю, на вашому місці я оглянув би його. Щось я не дуже вірю в цю історію з ротмістром.
— Я не можу робити огляд у темряві, — роздратовано сказав Лікар.
— А ви запаліть світло, — порадив Максим. — Однаково я вас бачу.
Запало мовчання.
— Як це бачите? — спитав широкоплечий. Максим стенув плечима.
— Бачу, — сказав він.
— Що за нісенітниця, — сказав Мемо. — Ну, що я зараз роблю, якщо ви бачите?
Максим озирнувся.
— Ви наставили на мене — тобто це вам здасться, що на мене, а насправді на Лікаря — ручного кулемета. Ви — Мемо Грамену, я вас знаю. На правій щоці у вас подряпина, раніше її не було.
— Нокталопія, — пробурчав Лікар. — Давайте запалювати світло. Безглуздя. Він нас бачить, а ми його не бачимо. — Він намацав перед собою сірники і став черкати одного за одним. Вони ламалися.
— Авжеж, — сказав Мемо. — Звісно, безглуздя. Звідсіля він вийде або нашим, або не вийде.
— Дозвольте-но, — Максим простягнув руку, забрав у Лікаря сірники і запалив свічку.
Всі зажмурилися, затуляючи долонею очі. Лікар негайно запалив.
— Роздягайтесь, — сказав він, потріскуючи люлькою.
Максим стягнув через голову брезентову сорочку. Всі втупилися у його груди. Лікар вибрався з-за столу, підійшов до Максима і заходився вертіти ним в різні боки, обмацуючи міцними холодними пальцями. Було тихо. Нараз довговолосий сказав із якимсь жалем:
— Вродливий хлопчик. Син у мене був... також...
Йому ніхто не відповів; він тяжко підвівся, понишпорив у кутку, насилу підняв і поставив на стіл чималого оплетеного глека. Затим виставив три кухлі.
— Можна буде по черзі, — пояснив він. — Якщо хтось хоче поїсти, то сир знайдеться. І хліб...
— Зачекайте, Ліснику, — роздратовано сказав широкоплечий. — Відсуньте вашого глека, мені нічого не видно... Ну що, Лікарю?
Лікар ще раз пройшовся по Максиму холодними пальцями, огорнувся димом і сів на своє місце.
— Налий-но мені, Ліснику, — сказав він. — Такі обставини потрібно запити... Вдягайтесь, — сказав він Максимові. — І не усміхайтесь, як риба-опудало. У мене є до вас кілька запитань.
Максим вдягнувся. Лікар відсьорбнув з кухля, наморщився і спитав:
— Коли, ви кажете, у вас стріляли?
— Сорок сім днів тому.
— З чого, ви кажете, стріляли?
— З пістолета. З армійського пістолета.
Лікар знову відсьорбнув, знову наморщився і проказав, звертаючись до широкоплечого:
— Я б голову собі дав відрубати, що в цього молодця справді стріляли з армійського пістолета, до того ж з дуже малої відстані, але не сорок сім днів тому, а принаймні сто сорок сім... Де кулі? — спитав він раптом Максима.
— Вони вийшли, і я їх викинув.
— Послухайте, як вас... Маку! Ви брешете! Признайтесь, як вам це зробили?
Мак покусав губу.
— Я кажу правду. Ви просто не знаєте, як у нас швидко загоюються рани. Я не брешу. — Він помовчав. — Утім, мене легко перевірити. Розріжте мені руку. Якщо надріз буде неглибокий, я затягну його за десять — п'ятнадцать хвилин.