— Ні! — гаркнула секція у дванадцять горлянок.
— Стр-рунко! Тридцять хвилин на відпочинок і перевірку спорядження. Р-розійдись!
Секція кинулася врозтіч, а затим легіонери групами по двоє і по троє попрямували до казарми. Гай неквапом рушив слідом, відчуваючи приємну спустошеність. Максим чекав на нього осторонь, наперед усміхаючись.
— Давай пограємо в слова, — запропонував він.
Гай подумки застогнав. Осмикнути б його, осмикнути! Що може бути протиприроднішого, ніж кандидат, шмаркач, який за півгодини до початку операції лізе з панібратством до капрала!
— Зараз не час, — якомога сухіше сказав він.
— Ти хвилюєшся? — спитав Максим співчутливо.
Гай зупинився і звів очі до неба. Ну що робити, що робити? Виявляється, абсолютно неможливо повчати такого ось добродушного наївного велетня, та ще рятівника твоєї сестри, та ще — чого гріха таїти — людину, з усякого іншого погляду, крім шикового, набагато вищу від тебе самого... Гай роззирнувся і сказав прохально:
— Послухай, Маку, ти ставиш мене у незручне становище. Коли ми в казармі, я твій начальник, я наказую — ти підкоряєшся. Я тобі сто разів казав...
— Але ж я готовий підкорятися, наказуй! — заперечив Максим. — Я знаю, що таке дисципліна. Наказуй.
— Я вже наказав. Займись пригонкою спорядження.
— Ні, вибач мені, Гаю, ти наказав не так. Ти наказав відпочивати і приганяти спорядження. Ти забув? Спорядження я пригнав, тепер відпочиваю. Давай пограємо, я вигадав гарне слово...
— Маку, зрозумій: підлеглий має право звертатися до начальника, по-перше, тільки за встановленою формою, а по-друге, виключно у службових справах.
— Так, я пам'ятаю. Параграф дев'ятий... Але ж це під час служби. А зараз ми з тобою відпочиваємо...
— З чого ти взяв, що я відпочиваю? — спитав Гай. Вени стояли за макетом огорожі з колючим дротом, і тут їх, дякувати богу, ніхто не бачив: ніхто не бачить, як ця башта прихилилася плечем до огорожі і повсякчас поривається узяти свого капрала за ґудзик. — Я відпочиваю лише вдома, але навіть вдома я жодному підлеглому не дозволив би... Послухай, відпусти мого ґудзика і застебни свого...
Максим застебнувся і сказав:
— На службі — одне, вдома — інше. Навіщо?
— Давай не будемо про це говорити. Мені набридло повторювати тобі одне й те саме... До речі, коли ти кинеш усміхатися в шику?
— У статуті про це не сказано, — негайно відповів Максим. — А що стосується "повторювати одне й те саме", то от що. Ти не ображайся, Гаю, я знаю: ти не говорець... не промовик...
— Хто?
— Ти не людина, яка вміє доладно говорити.
— Промовець?
— Промовець... Так, не промовець. Але все одно. Ти сьогодні звернувся до нас з промовою. Слова правильні, гарні. Одначе коли ти вдома говорив мені про завдання Легіону і про становище країни, це було дуже цікаво. Це було дуже по-твоєму. А тут ти всьоме говориш одне й те саме, і все не по-твоєму. Дуже правильно. Дуже однаково. Дуже нудно. Га? Не образився?
Гай не образився. Тобто якась холодна голочка кольнула його самолюбство: досі йому здавалося, що він говорить так само переконливо й гладенько, як капрал Серембеш чи навіть пан ротмістр Тоот. Проте, якщо подумати, капрал Серембеш і пан ротмістр також повторювали одне й те саме впродовж трьох років. І в цьому немає нічого дивного і тим більше ганебного — адже за три роки жодних суттєвих змін у внутрішньому і в зовнішньому становищі не сталося...
— А де це сказано у статуті, — спитав Гай, усміхаючись, — щоб підлеглий робив зауваження своєму начальникові?
— Там сказано протилежне, — із зітханням визнав Максим. — Як на мене, то це неправильно. Адже ти слухаєш мої поради, коли розв'язуєш задачі з балістики, і ти слухаєш мої зауваження, коли помиляєшся в обчисленнях.
— Це вдома! — проникливо сказав Гай. — Вдома усе можна.
— А коли на стрільбах ти неправильно вказуєш нам приціл? Погано врахував поправку на вітер. Га?
— Ні в якому разі, — твердо сказав Гай.
— Стріляти неправильно? — зчудувався Максим.
— Стріляти як наказано, — суворо сказав Гай. — За ці десять хвилин, Маку, ти набалакав діб на п'ятдесят карцеру. Розумієш?
— Ні, не розумію... А якщо в бою?
— Що — в бою?
— Ти вказуєш неправильний приціл. Га?
— Гм... — сказав Гай, який ще ніколи у бою не командував. Він раптом згадав, як капрал Бахту під час розвідки боєм заплутався у карті, загнав секцію під кинджальний вогонь сусідньої роти, сам там залишився і півсекції поклав, а ми ж знали, що він заплутався, одначе ніхто не зважився його поправити.
"Боже, — збагнув зненацька Гай, — таж нам і на думку не спало, що можна його поправити" А от Максим цього не розуміє і навіть не те що не розуміє — розуміти тут нічого, — а навіть не визнає. Скільки разів уже так було: бере самоочевидну річ і відкидає її, і ніяк його не переконаєш, і навіть навпаки — сам починаєш сумніватися, голова йде обертом, і впадаєш у цілковите очманіння... Ні, він усе-таки не рядова людина... рідкісна, небувала людина... Мову опанував за місяць. Грамоту упорав за два дні. Ще за два дні перечитав усе, що я маю. Математику і механіку знає краще від панів викладачів, а в нас на курсах викладають справжні фахівці. Чи узяти, для прикладу, дядечка Каана..."
Останнім часом старий усі свої монологи за столом звертав виключно до Максима. Більше того, він не раз уже давав зрозуміти, що Максим, схоже, єдина людина, яка у наш час виявляє такі здібності й таку цікавість до викопних тварин. Він малював Максимові на папірці якихось жахливих звірів, і Максим малював йому на папірці якихось іще жахливіших звірів, і вони сперечалися, який із цих звірів давніший, і хто від кого походить, і чому це сталося; в хід ішли наукові книжки з дядечкової бібліотеки, і все одно бувало, що Максим не давав старому рота відкрити, причому Гай з Радою не розуміли жодного слова з того, що говорилося, а дядечко то кричав до хрипоти, то шматував малюнки і топтав їх ногами, обзивав Максима невігласом, гіршим від дурня Шапшу, то раптом заходжувався люто чухати обома руками обрідне сиве волосся на потилиці й мурмотів з приголомшеною усмішкою: "Сміливо, масаракш, сміливо... Ви маєте фантазію, молодий чоловіче!" Особливо запам'ятався Гаю один вечір, коли старигана громом вдарила заява Максима, буцімто деякі з цих викопних тварин пересувалися на задніх кінцівках, заява ця, певно, дуже просто і природно розв'язувала якусь давню наукову суперечку...