Знову й знову він говорив про неї, про свою матір.
— Знаєш, що ще? — запитав він в один із останніх днів.— Колись я забув свою матір, але ти її викликав знову. Тоді також було дуже боляче, ніби звірячі пащі жерли мої нутрощі. Тоді ми ще були юнаками, були гарними молодими хлопцями. Але вже тоді мати кликала мене, і я повинен був іти слідом за нею. Вона всюди. Вона — це була циганка Ліза, це вона була прекрасною мадонною майстра Ніклауса, вона була життя, кохання, любовна хіть, вона була страх, голод, прагнення. Тепер вона — це смерть, і пальці її у мене в грудях.
— Не говори так багато, любий,— просив Нарцис,— зачекай до завтра.
Ґольдмунд глянув йому в вічі зі своєю усмішкою, з тією новою усмішкою, яку він приніс зі своєї подорожі, усмішкою, що виглядала такою старечою, такою немічною і яка, деколи здавалося, була трохи несповна розуму, а деколи сяяла лише добротою і мудрістю.
— Мій любий,— прошепотів він,— я не можу чекати до ранку. Я повинен з тобою попрощатися і на прощання я мушу тобі ще все сказати. Послухай-но мене ще хвилю. Я хотів тобі розповісти про матір, і про те, що вона зімкнула свої пальці довкола мого серця. Вже чимало років моєю найдорожчою, найпотаємішою мрією було зробити фігуру матері, вона була для мене найсвященнішим з усіх образів, я постійно носив її у собі, це була постать, повна любові й таємниці. Ще недавно мені було б геть нестерпно думати, що я можу померти, не створивши її фігуру, моє життя здавалося б мені намарним і непотрібним. І от поглянь, як дивно у мене вийшло із нею: замість того, щоб мої руки її творили і надавали їй вигляду, це вона мене творить і надає мені вигляду. Вона охопила своїми руками моє серце, і відпускає його, і робить мене порожнім, вона звабила мене, щоб померти, і зі мною помре й моя мрія, чудова фігура, образ великої Єви-матері. Я ще бачу цей образ, і якби я мав у руках силу, то міг би втілити її. Але вона так не хоче, вона не хоче, щоб я зробив видимою її таємницю. Їй більше хочеться, щоб я помер. Я вмираю охоче, вона мені в цьому допомагає.
Нарцис збентежено слухав цих слів, щоб могти їх зрозуміти, він повинен був низько схилятися до обличчя Ґольдмунда. Деякі зі слів він чув нечітко. Деякі чув добре, однак їхній зміст залишався йому незрозумілим.
І ось хворий ще раз розплющив очі і довго вдивлявся в обличчя свого друга. Він попрощався з ним очима. І намагаючись поворухнутися, так, ніби хотів похитати головою, Ґольдмунд прошепотів: "Але як же ти колись вмиратимеш, Нарцисе, якщо ти не маєш матері? Без матері не можна любити. Без матері не можна померти".
Що він потім ще мурмотав, було вже незрозуміло. Два останні дні Нарцис сидів біля його ліжка, день і ніч, і дивився, як він згасає. Останні слова Ґольдмунда горіли у його серці, мов полум'я.
КІНЕЦЬ