Я тепер залишуся тут, Нарцисе, не буде більше їзди верхи. Не буде мандрівок. Не буде більше танців і жінок. Ах, інакше я би ще довго, ще роками не повертався. Але коли я побачив, що там, далеко звідси, мене вже нічого не тішить, то я собі подумав: перед тим, як піти в землю, я хочу ще трохи помалювати і зробити кілька фігур, хочеться ж мати кінець кінцем хоч якусь утіху.
Нарцис сказав йому: "Я такий радий, що ти повернувся. Мені тебе так бракувало, я кожного дня думав про тебе і часто боявся, що ти більше ніколи не повернешся".
Ґольдмунд похитав головою: "Та ну, втрата не була би вже аж такою великою".
Серце Нарциса стискалося від горя й від любові, він повільно нахилився до свого друга і вчинив щось, чого він за багато років їхньої дружби ніколи не робив, він торкнувся Ґольдмундового волосся й чола своїми вустами. Спочатку здивовано, а потім глибоко схвильовано Ґольдмунд помітив, що сталося.
— Ґольдмунде,— прошепотів друг йому на вухо,— вибач, що я цього не міг сказати тобі раніше. Я повинен був тобі сказати це, коли тоді розшукав тебе у в'язниці, у резиденції єпископа, або коли я побачив твої перші фігури чи ще якогось разу. Дозволь мені сьогодні сказати тобі, як сильно я тебе люблю, як багато ти для мене завжди означав, яким багатим зробив ти моє життя. Для тебе це не буде означати багато. Ти звик до любові, для тебе вона не є чимось рідкісним, стільки жінок тебе любило, стільки їх тебе пестило й ніжило. Для мене це інакше. Моє життя було бідним на любов, мені бракувало чогось найкращого у цьому житті. Наш абат Даніель колись сказав мені, що вважає мене зарозумілим, можливо, він мав рацію. Я не був несправедливий з людьми, я лише намагався бути з ними справедливим і терплячим, але ніколи їх не любив. Із двох учених у монастирі ученіший мені більше до серця, я, наприклад, ніколи не любив слабкого вченого, незважаючи на його слабкість. Якщо я, проте, таки знаю, що таке любов, то це завдяки тобі. Я міг би любити тільки тебе, тебе одного серед людей. Ти не можеш осягнути, що це означає. Це означає джерело серед пустелі, квітуче дерево у глушині. Тобі я передусім завдячую тим, що моє серце не затвердло, що в мені залишилась якась місцинка, куди може досягти благодать.
Ґольдмунд усміхнувся радісно і трохи збентежено. Тихим спокійним голосом, який у нього бував у години просвітлення, він промовив: "Коли ти мене тоді звільнив від шибениці і ми поїхали додому, я запитав тебе про свого коня Блеса, і ти мені розповів. Тоді я побачив, що ти, хоча взагалі-то ледве коней розрізняєш, про коника Блеса піклувався. Я зрозумів, що ти робив це заради мене, і я цьому дуже зрадів. Тепер я бачу, що справді так і було, і що ти мене справді любиш. І я завжди любив тебе, Нарцисе, половину свого життя я намагався завоювати твою любов. Я знав, що й ти мене любиш, але я ніколи не сподівався, що ти, така горда людина, мені коли-небудь це скажеш. І ось ти мені це сказав, у хвилину, коли я вже більше нічого не маю, коли мандри і свобода, світ і жінки покинули мене напризволяще. Я приймаю це, і я тобі вдячний".
Лідія-мадонна стояла в кімнаті і спостерігала.
— Ти й далі думаєш про смерть? — запитав Нарцис.
— Так, я думаю про неї, думаю і про те, що сталося з моїм життям. Юнаком, коли я ще був учнем, мені хотілося бути такою ж духовною людиною, як і ти. Ти мені показав, що я не до цього покликаний. Тоді я кинувся в іншу крайність життя, у почуття, і жінки мені вельми допомогли знайти там утіху, вони такі слухняні і пожадливі. Але я б не хотів говорити зневажливо ані про них, ні про чуттєву насолоду, я часто бував дуже щасливий. І я також мав щастя пережити те, що чуттєвість може бути одухотвореною. Тоді з неї постає мистецтво. Однак тепер обидва полум'я погасли. Тваринного щастя хтивої насолоди більше немає — та я й не мав би його, навіть якби жінки ще й сьогодні бігали за мною. Створювати твори мистецтва — цього я теж не хочу, я зробив достатньо фігур, справа не в кількості. А тому мені прийшов час умирати. Я з цим згоден, мені дуже цікаво.
— Чому цікаво? — запитав Нарцис.
— Ет, то таке трохи дурне у мене. Але мені це справді цікаво. Цікаво не потойбіччя, Нарцисе, про це я мало думаю, і якщо я можу сказати відверто, то вже більше в це не вірю. Немає ніякого потойбічного світу. Засохле дерево мертве назавжди, замерзлий птах ніколи не повернеться до життя, так само й людина не повернеться, коли померла. Про неї ще трохи думатимуть, коли вона відійде від нас, але й це довго не триває. Ні, мені смерть цікава лише тому, що я все ще вірю і все ще мрію, що я в дорозі до своєї матері. Я сподіваюся, що смерть буде великим щастям, щастям таким великим, як при першому виповненні любовного бажання. Я не можу позбутися думки про те, що замість смерті з косою то буде моя мати — вона знову візьме мене до себе і поверне у небуття і в невинність.
Під час одного з останніх відвідин, після того, як Ґольдмунд багато днів більше нічого не говорив, Нарцис знову застав його бадьорим і балакучим.
— Отець Ансельм гадає, що ти часто відчуваєш страшні болі. Як тобі це вдається, Ґольдмунде, як ти витримуєш їх так спокійно? Мені здається, тепер ти віднайшов мир і спокій.
— Ти маєш на увазі мир з Богом? Ні, його я не знайшов. Я не хочу з ним жодного миру. Бог погано створив світ, нам не треба Його вихваляти, та Йому не дуже й важливо, чи я Його прославляю, чи ні. Погано Він створив світ. Однак з болями у себе в грудях я уклав мир, це правильно. Раніше я не міг добре переносити біль, і хоча й деколи думав, що смерть буде мені легкою, це було, однак, помилкою. Проте коли про це йшлося справді всерйоз, тієї ночі у в'язниці графа Гайнріха, то виявилося: я просто не міг померти, я ще був занадто сильний і занадто дикий, їм би треба було кожну частину мого тіла убивати двічі. Але зараз це зовсім інакше.
Розмова втомила Гольдмунда, голос його послабшав. Нарцис просив його поберегти себе.
— Ні,— сказав той,— я хочу це тобі розповісти. Раніше я соромився сказати тобі про таке. Ти, мабуть, будеш сміятися з цього. Коли я сів тоді на коня і поїхав геть звідси, то це було зовсім не навмання. До мене дійшла чутка, що граф Гайнріх знову у цих краях і коханка його знову із ним, та Агнеса. Ну, добре, тобі це не видається важливим, нині воно й мені не здається важливим. Але тоді я неймовірно загорівся тією новиною і більше не думав ні про що, крім як про Агнесу; вона була найвродливішою жінкою, яку я знав і любив, я хотів знову її побачити, я хотів ще раз бути з нею щасливим. Я поїхав і через кілька тижнів відшукав її. Там, у ту мить і сталася зі мною зміна. Отож я знайшов Агнесу — врода її анітрохи не зів'яла; я знайшов і Агнесу, і нагоду показатися їй на очі, і поговорити із нею. І ти подумай собі, Нарцисе, вона не хотіла більше нічого знати про мене! Я їй був занадто старий, я не був їй більше вродливий, не був достатньо веселий, більше вона від мене нічого не очікувала. Тим моя подорож, власне кажучи, і закінчилася. Однак я поїхав далі, мені не хотілося повертатися до вас таким розчарованим і таким смішним, і коли я так їхав, то полишили мене зовсім і сила, і молодість, і розсудливість, бо я тоді разом зі своїм конем провалився в якусь прірву й упав у потік, і зламав собі ребра, і так довго лежав у воді. Це тоді я вперше пізнав справжній біль. Я відчув уже при падінні, як щось ламається у мене в грудях і що це приносить мені радість, я відчував його з приємністю, я був цим задоволений. Я лежав у воді й знав, що мушу померти, але це все було зовсім інакше, як тоді у в'язниці. Я не мав нічого проти цього, смерть уже не здавалася мені жахливою. Я відчував цей пекучий біль, його я відтоді чую часто, і при цьому в мене був чи то сон, чи то видіння, називай, як хочеш. Я лежав і в мене в грудях стояв пекучий біль, і я боронився і кричав, але ось я почув, як сміявся чийсь голос — голос, якого я не чув від свого дитинства. Це був голос моєї матері, глибокий жіночий голос, повний хтивої насолоди й любові. І тоді я побачив, що це була вона, що мати була зі мною і тримала мене на своїх колінах, і що вона відкрила мої груди і тримала глибоко між моїми ребрами свої пальці, щоб вийняти мені серце. Коли я це побачив і зрозумів, мене більше не боліло. І тепер, коли ці болі повертаються, вони більше не болі, це більше не вороги, це пальці моєї матері, що виймають моє серце. Вона докладає тоді великих зусиль. Часом вона трохи притискає і стогне, як від любовного задоволення. Інколи вона сміється і мугикає ніжні звуки. Інколи її немає біля мене, вона там, на небі, між хмарами я бачу її обличчя, велике, мов хмара, вона ширяє там і сумно усміхається, і її сумна усмішка всмоктує мене і витягає мені з грудей серце".