Обличчя майстра витягнулося від розчарування, позаяк його почесна пропозиція не була тут же прийнята з покірною радістю, він підвівся й сказав: "Що ж, моя пропозиція для тебе несподівана, можливо, що ти хотів би про неї подумати. Мені справді трохи боляче, я гадав, що приготував для тебе велику втіху. Але про мене, зваж і подумай собі трохи".
— Майстре,— сказав Ґольдмунд, підшукуючи слова,— не зліться на мене! Я Вам дякую від усього серця за Вашу прихильність і дякую Вам ще більше за ту терплячість, з якою Ви мене мали за учня. Я ніколи не забуду, як я Вам зобов'язаний. Але на роздуми мені часу не потрібно, я давно вже все вирішив.
— Що ти вирішив?
— Я вирішив ще до того, як прийшов на Ваше запрошення, і до того, як щось знав про Ваші почесні пропозиції. Більше я тут не залишуся, я йду у мандри.
Ніклаус зблід і подивився на нього потьмянілими очима.
— Майстре,— благальним голосом сказав Ґольдмунд,— повірте мені, я не хочу образити Вас! Я сказав Вам, що я вирішив. Тут уже нічого не зміниш. Я мушу йти геть, мені треба в мандри, мені треба на волю. Дозвольте мені ще раз Вам сердечно подякувати і дозвольте нам по-дружньому попрощатися.
Від простягнув майстрові руку, мало не плачучи. Ніклаус не подав йому руки, його обличчя побіліло, і він почав усе швидше й швидше ходити по кімнаті, і в його кроках вчувалася несамовита лють. Ґольдмунд ще ніколи не бачив його таким.
Раптом майстер зупинився, з неймовірним зусиллям опанував себе і, не дивлячись на Ґольдмунда, процідив крізь зуби: "Добре, йди тоді! Але йди негайно! Щоб я тебе більше не бачив! Щоб я не вчинив або не сказав чогось, про що колись каятимусь! Іди!"
Ґольдмунд ще раз простягнув йому руку. Майстер зробив такий вигляд, ніби плює на неї. Тут Ґольдмунд, який тепер також зблід, тихо вийшов зі світлиці, за нею вбрав свою шапчину, зійшов сходами вниз, провів рукою по різьблених головах на сходових підпорках, внизу зайшов до малої робітні у подвір'ї, постояв недовго на прощання перед своїм Св. Іваном і покинув будинок з болем у серці, болем глибшим, ніж той, що він відчував, коли покидав замок рицаря й бідну Лідію.
Принаймні все пройшло швидко! Принаймні не було сказано нічого зайвого! Це була єдина втішна думка, коли він виходив через поріг геть, вулиця та місто несподівано дивилися йому у вічі із тим зміненим, чужим обличчям, якого набирали звичні речі, коли наше серце з ними попрощалося. Він кинув погляд назад до дверей будинку — це були тепер двері до чужого, для нього закритого дому.
Прийшовши у свою комірчину, Ґольдмунд став споряджатися в дорогу. Щоправда, було там не дуже того споряджання, нічого не треба було робити, хіба що попрощатися. Висіла там на стіні намальована ним картина, лагідна мадонна, а довкола висіли й лежали його власні речі: недільний капелюх, пара танцювальних черевиків, сувій малюнків, невелика лютня, кілька виліплених ним самим глиняних фігурок, кілька подарунків від коханок: букет штучних квітів, червона, як рубін, склянка, старий затвердлий пряник у формі сердечка й інший подібний непотріб, де кожна річ мала своє значення і свою історію, була йому любою, і тепер усі вони були обтяжливим мотлохом, бо нічого з того він узяти з собою не міг. Йому принаймні вдалося обміняти у господаря рубінову склянку на добрячий мисливський ніж. Потім Ґольдмунд загострив того ножа на точилі у подвір'ї, покришив пряника і погодував ним курей на сусідському подвір'ї, подарував господині портрет мадонни й отримав у відповідь корисний подарунок — старий подорожній ранець зі шкіри і добрий запас поживи в дорогу. У ранець він поклав кілька своїх сорочок та кілька невеликих малюнків, згорнутих на держаку від мітли, та ще якийсь харч. Решту мотлоху треба було лишити.
У місті було чимало жінок, з якими було б доречно попрощатися, із однією з них він ще вчора спав, нічого не кажучи про свої плани. Так, те й се прилипало до кожуха тим, хто хотів податися в мандри. Цього не слід було сприймати всерйоз. Він ні з ким не попрощався, крім господарів. Зробив він це увечері, щоб на самому світанку мати змогу піти геть.
І все ж зранку знайшовся хтось, хто встав з ліжка і запросив його до кухні з'їсти молочну юшку якраз тоді, коли він хотів тихо покинути будинок. Була це донька господарів, п'ятнадцятирічна дитина, тихе хворобливе створіння з гарними очима, але із вадою у кульшовому суглобі, через що вона кульгала. Називалася вона Марія. Із втомленим від безсонної ночі обличчям, зовсім бліда, вона, проте, була причепурена й зачесана, коли подавала йому на кухні гаряче молоко з хлібом, і виглядала дуже сумною через те, що він ішов геть. Він подякував їй і на прощання співчутливо поцілував її у вузькі вуста. Благоговійно, із заплющеними очима прийняла вона поцілунок.
Розділ тринадцятий
На початках своїх нових мандрів, у першому жадібному запамороченні віднайденої свободи Ґольдмунд спершу ще мусив знову навчитися жити безпритульним, позачасовим життям мандрівця. Не коритись нікому, залежати лише від погоди та пори року, без жодної мети, без даху над головою, не мати нічого, бути беззахисним супроти всіх можливих випадковостей — таке-то житія, дитиняче і відважне, убоге й суворе ведуть безпритульні. Вони — сини Адама, вигнанця з раю, вони брати звірям, брати тим невинним істотам. З рук неба беруть вони година за годиною те, що їм дається: сонце, дощ, туман, сніг, спеку й холод, добробут і нужду, у них немає часу, історії, ніяких прагнень і навіть того загадкового божка розвою і поступу, у який так безнадійно вірять домовласники. Волоцюга може бути ніжним чи грубим, вправним чи недолугим, відважним чи боязким, але у серці він завжди дитина, він завжди живе у перший день, на зорі світової історії, його життя завжди ведуть усього кілька найпростіших інстинктів та потреб. Він може бути розумним або не дуже, може сам глибоко усвідомлювати, яке крихке й минуще усе життя і як же жалюгідно і боязко усяка жива істота несе трішки своєї теплої крові через крижані простори всесвіту, або він просто може по-дитячому, захланно йти слідом за наказами свого бідного шлунка — однак він завжди супротивник і смертельний ворог володільника та осілої людини, які ненавидять його, зневажають і бояться, адже вони не хочуть, щоб їм пригадали про все це: ані про минущість усього сущого, ні про те, що всіляке життя безперервно марніє і в'яне, ні про безжальну крижану смерть, яка довкола нас наповнює всесвіт.