Ах, нині, в той час, коли він зі співчуттям дивився на риб і з огидою оглядав базарний люд, коли його серце стискалося від тривожного смутку та гіркої ворожості супроти світу, супроти себе самого, Ґольдмундові думалось про Віктора. Може, його відшукали й поховали? І якщо так сталося —то чи в такому разі все м'ясо вже відпало від костей, чи все вже зігнило, чи черви вже усе пожерли? Чи було ще на його черепі волосся і брови над його очними западинами? А від життя Віктора, що як-не-як було повне пригод та історій, фантастичної гри його дивацьких жартів та нісенітниць — що залишилося від того життя? Чи крім кількох безладних спогадів, збережених його убивцею, жило ще й далі щось від цього людського буття, воно ж таки не було зовсім звичайним життям? Чи існував ще якийсь Віктор у снах коханим ним колись жінок? Ах, усе це вже, звісно ж, пішло в небуття, пропало. І так траплялося з усім і з усіма: все швидко розцвітало і знову швидко в'януло, і його вкривали сніги. Що тільки в нього самого не розквітло, коли він пару років тому прийшов у це місто, переповнений пристрасним бажанням мистецтва, повний боязкої та глибокої шани до майстра Ніклауса! Чи залишилося з усього того ще щось живе? Нічого не залишилося, не більше, ніж від довготелесої постаті грабіжника з великої дороги, бідного Віктора. Якби йому хтось сказав тоді, що прийде день, коли Ніклаус визнає його рівним собі й домагатиметься від членів цеху для нього патент майстра, він би подумав, що тримає в руках усе щастя світу. А ось тепер воно було не більше, ніж відцвіла квітка, щось сухе й безрадісне.
Коли Ґольдмунд думав над цим, то перед ним з'явилося видиво. Це була лише мить, лише спалах сяйва: він побачив лице праматері, воно схилилося над безоднею життя, з невловимою усмішкою, прекрасною і жахливою. Він бачив, як вона усміхається до народжень, до смертей, до квітів, до шарудіння осіннього листя, до мистецтва, до тлінності й занепаду.
Для неї, праматері, усе мало однакове значення. Над усім зависла, мов місяць, її моторошна усмішка. Переповнений глибоким сумом, Ґольдмунд був їй так само любий, як умираючий на бруківці рибного ринку короп, горда холодна діва Лізбет така ж люба, як і розсіяні в лісі кості того Віктора, який так хотів колись вкрасти його дукат.
Ось сяйво вже знову розсіялось і таємниче обличчя матері зникло. Але його блідий відблиск й далі спалахував у Ґольдмундовій душі, хвиля життя, хвиля болю млосною тугою бентежно проймала його серце. Ні, ні, йому не хотілося щастя й ситості інших, покупців риби, міщухів, заклопотаного люду. Хай їх чорт забирає. Ах, це бліде мерехтливе обличчя, ці повні й по-осінньому стиглі вуста, а над ними, такими важкими, пробігла, як вітер, як місячне сяйво, ота невимовна усмішка смерті!
Ґольдмунд пішов до будинку майстра, було десь біля полудня, він зачекав, поки не почув, що Ніклаус закінчив роботу і мив руки. Тоді він увійшов до нього.
— Дозвольте мені сказати Вам кілька слів, майстре, це можна зробити, поки Ви миєте руки і вбираєте свій сурдут. Я вмираю від спраги за жменею правдивих слів, я б хотів Вам щось сказати, щось, що я, мабуть, зможу висловити тільки тепер, і потім більше ніколи. У мене зараз такий стан, що я мушу з кимось поговорити, і Ви єдина людина, хто б міг це зрозуміти. Я не говорю до того, хто має знамениту майстерню і приймає від міст та монастирів усі ті поважні замовлення, має двох підмайстрів та гарний багатий будинок. Я говорю до майстра, який там за містом зробив Матір Божу в монастирі, найпрекрасніший з відомих мені образів. Власне що людину я любив і шанував, і стати рівним йому здавалося мені найвищою метою на землі. Ось тепер зробив я фігуру Св. Івана, та не зміг зробити її такою досконалою, як Ваша Матір Божа, але тут уже нічого не вдієш. Іншої фігури мені робити не потрібно, немає такої іншої, яка б мене кликала, яка би спонукала мене створити її. Радше є одна така, це далекий святий образ: я колись мушу його створити, проте сьогодні зробити цього не можу. Щоб мати змогу його створити, я мушу ще більше пізнати й пережити. Можливо, я зможу через три, чотири або через десять років, або пізніше, або й ніколи. Але до того часу, майстре, я не хочу займатися ремеслом і лакувати фігури, різьбити церковні кафедри, вести життя ремісника в майстерні, заробляти гроші і стати таким, якими ото є всі ремісники. Ні, цього я не хочу, мені хочеться жити і мандрувати, відчувати літо і зиму, споглядати світ і смакувати його красу та його жахіття. Мені хочеться страждати він голоду й спраги і знову забути й позбутися всього того, що я тут у Вас пережив і чого навчився. Я б, звичайно, хотів колись зробити щось таке ж прекрасне, таке ж до глибини серця зворушливе, от як Ваша Матір Божа — але стати таким, як Ви, і жити так, як Ви, такого я не хочу.
Майстер помив і витер руки, тоді повернувся і глянув на Ґольдмунда. Обличчя його було строгим, але не розгніваним.
— Ти сказав,— відповів він,— і я почув. Добре, нехай. Я не чекаю тебе на роботу, хоч роботи й повно. Я не розглядаю тебе, як свого підмайстра, тобі потрібна свобода. Я б хотів обговорити з тобою се й те, не тепер, за кілька днів, тим часом ти можеш провести свій час, як тобі завгодно. Бачиш, я набагато старший від тебе і вже немало збагнув. Думаю я інакше, ніж ти, але розумію і тебе, і те, що ти маєш на увазі. Через кілька днів я покличу тебе. Ми поговоримо про твоє майбутнє, у мене є всілякі плани. А до того наберись терпцю! Я занадто добре знаю, як воно, коли закінчиш якийсь твір, що лежав близько до серця, я знаю цю порожнечу. Вона проходить, повір мені.
Невдоволений пішов Ґольдмунд геть. Майстер хотів йому якнайліпше, але як міг він йому допомогти?
Біля річки він знав одне місце, вода там була неглибока і протікала по річищу, вкритому купами мотлоху та відходів, з будинків у рибальському передмісті там у річку викидали всілякий непотріб. Туди й пішов він, сів на набережну і дивився у воду. Воду він дуже любив, вона у будь-якому вигляді притягувала його до себе. І якщо звідси дивитися у воду, коли та струменіла кришталевими нитками над темним невиразним дном, то тут і там було видно, як щось зблискує тьмяно і спокусливо, речі, які неможливо розпізнати, можливо, уламки тареля або старого погнутого серпа, або легенький гладкий камінець чи вкрита поливою черепичина, деколи це могла бути й мулова риба, або жирний миньок чи червоноперка, вони крутилися там внизу, впіймавши на якусь мить на своїх черевних плавцях або на лусці промінь світла — ніколи не можна було точно розпізнати, що ж то таке насправді, але воно завжди було казково гарне й принадне, цей короткий приглушений зблиск потонулих золотих скарбів на чорному дні ріки. Такими, як оця маленька таємниця води, були, здавалося йому, й усі справжні таємниці, всі правдиві, справжні картини душі: у них не було обрисів, не було форми, вони дозволяли лише здогадуватися про ту душу, як про якусь далеку прекрасну можливість, вони були приховані та багатозначні. Так, як там, у сутінках зелених глибин ріки на якусь коротку, мов спалах світла, мить, зблискувало золотом чи сріблом щось невимовне, якесь ніщо і все-таки щось сповнене найблаженніших обіцянок, так само і ледь вловимий профіль людини, коли на нього дивишся ззаду впівоберта, інколи міг провіщувати щось незмірно прекрасне й нечувано трагічне. Подібним чином ліхтар під возом: коли їде вночі й малює на стінах величезні тіні спиць, то ті обертаються і їхня гра тіней якусь мить могла бути так виповнена видовищами, подіями та історіями, як уся поезія Вергілія. З такої самої несправжньої магічної матерії були виткані нічні сни, те ніщо, яке містить у собі всі образи світу, та вода, у кристалі якої форми всіх людей, звірів, янголів і демонів живуть, як постійно існуючі можливості.