Хвилини ті, коли йому здавалося, що він бачить основні форми та закони, за якими була влаштована її суть, її душа й тіло, будили в ньому не один раз бажання затримати щось від цієї постаті і відтворити її. На кількох аркушах, які він зберігав у таємниці, Ґольдмунд пробував по пам'яті розчерком пера нарисувати обрис її тіла, лінію її брів, її руку, коліна.
З Юлією стало досить важко. Було видно, що вона відчуває ті хвилі кохання, у яких плавала її старша сестра, і її чуття, повні цікавості й жадання, зверталися до цього раю, навіть якщо своїм упертим глуздом вона й не хотіла цього визнавати. Супроти Ґольдмунда вона виявляла надмірний холод і неприязність, але тим не менше у короткі хвилини забуття могла дивитися на нього із захопленням і похітливою цікавістю. З Лідією вона часто була ніжною, приходила до неї інколи в ліжко і дихала з погано прихованою пожадливістю у місце кохання, місце статі і навмисне зачіпала заборонену, таку жадану таємницю. А потім знову давала їй зрозуміти, майже ображаючи, що вона знає про таємну провину Лідії і зневажає її. Викликаючи роздратування й неспокій, гарне примхливе дитя миготіло між двох коханців і порушувало спокій, у повних спраги снах потайки ласуючи з їхньої таємниці, то вдаючи невинність, то даючи зрозуміти, що володіє дуже небезпечними знаннями. За зовсім короткий час дитина перетворилася в могутню силу. Лідії доводилося від цього страждати більше, ніж Ґольдмундові, якому крім трапез мала рідко траплялася на очі. Поза увагою Лідії не могло залишитися, що Ґольдмунд не був байдужим до чарів Юлії, часами вона бачила, як його схвально-оцінюючий погляд із задоволенням зупиняється на ній. Вона не могла нічого сказати, все було таке складне, таке небезпечне. Найголовніше, що не можна було роздратувати чи образити Юлію; ах, кожного дня, кожної миті таємниця їхнього кохання могла бути розкрита і їхньому важкому, боязкому щастю міг настати кінець, дуже можливо, кінець жахливий.
Часом Ґольдмунд дивувався, що він аж дотепер ще не забрався геть. Важко було жити так, як він зараз жив: бути коханим, але без надії ані на дозволене й тривале щастя, ані на легке здійснення тих бажань, що до них він досі був призвичаєний; з постійно збудженим і голодним, ніколи не вдоволеним потягом і до того ж у постійній небезпеці. Чому ж він і далі був тут і все це терпів, усе це сум'яття і такі заплутані почуття? Хіба не були ці переживання, почуття й муки сумління чимось для осілих, для тих, які у згоді з законом, для людей у теплих покоях? Хіба не було в нього права безрідного та невибагливого, права ухилитися від усіх цих ніжностей та ускладнень і посміятися над ними? Так, він мав таке право і він був дурень, коли шукав тут щось подібне на домівку й платив за це таким болем і стількома ускладненнями. І він усе-таки робив це, з радістю страждав і потайки був від того щасливий. Було це по-дурному, і було важко, було складно й вимагало великого напруження — жити отак, але це було чудово. Чудовим був темний і прекрасний смуток цього кохання, його безглуздість і безнадійність; прекрасними були ці переповнені думками безсонні ночі; прегарним, чудовим було все це: скорботний слід на вустах Лідії, загублений, упокорений звук її голосу, коли вона говорила про свою любов і про смуток. Усього протягом кількох тижнів на юному обличчі Лідії виникла і вже залишилась там ця скорботна риса, йому здавалося, що це так прекрасно і так важливо — відтворити її на папері, і він відчував: за цих кілька тижнів і сам він став іншим, і набагато старшим, не розумнішим, але все ж досвідченішим, не щасливішим, і все ж набагато дозрілішим та багатшим душею. Він уже більше не був хлопчиком.
Своїм м'яким, розгубленим голосом Лідія сказала йому: "Тобі не треба журитися, не сумуй через мене, я ж хотіла лише принести тобі радість і бачити тебе щасливим. Вибач, що я принесла тобі смуток, заразила тебе своїми страхами і журбою. Ночами я бачу такі дивні сни, у них я постійно іду по пустелі, вона така велика і така темна, що я не можу цього виразити словами, і я йду і йду, і шукаю тебе, але тебе немає, і я знаю, що я тебе втратила і муситиму завжди, завжди отак іти, сама-самісінька. А потім, коли я прокидаюся, я думаю: "О, як добре, як чудово, що він ще тут і я його побачу, можливо, ще кілька тижнів, або кілька днів, все одно, але він ще тут!"
Якось зранку Ґольдмунд прокинувся у своєму ліжку, коли ще тільки світало, і якийсь час лежав, поринувши у роздуми. Картини сну все ще крутилися перед ним без жодного зв'язку. Він бачив сон про свою матір і про Нарциса, обидві постаті він і далі міг чітко бачити. Коли він уже звільнився від плетива снів, то звернув увагу на особливе світло, незвичайний блиск, що проникав сьогодні через віконницю. Він підскочив, підбіг до вікна і побачив там карниз, дах стайні, в'їзд у подвір'я і всю околицю, яка мерехтіла блакитно-білим світлом, вкрита першим снігом цієї зими. Суперечність між неспокоєм у його серці і тихим, упокореним світом зими вразила його: як спокійно, як зворушливо і покірно віддавалися поле і ліс, пагорби й поля сонцеві, вітрові, дощеві, посухам, снігові, як прекрасно, з тихим стражданням несли клени та дуби їхню зимову ношу! Хіба не можна було бути, як вони, хіба не можна було нічого від них навчитися? Переповнений думками, він вийшов на подвір'я, побродив по снігу, торкнувся його руками, пішов у сад і через засипаний снігом паркан дивився на занурені в сніг стовбури троянд.
На сніданок вони їли мучну юшку, всі говорили про перший сніг, всі, в тому числі й дівчата, вже виходили надвір. Сніг випав цього року пізно, незабаром уже Різдво. Рицар розповідав про південні краї, де немає снігу. Але те, що зробило цей перший зимовий день незабутнім для Ґольдмунда, трапилося лише, коли вже давно настала ніч.
Сестри сьогодні посварилися, але Ґольдмунд про це не знав. Уночі, коли в будинку стало тихо і темно, Лідія прийшла до нього, як звично, вона мовчки лягла до нього і поклала йому на груди голову, щоб чути, як б'ється його серце, і знайти поблизу нього розраду. Вона була сумна і перелякана, вона боялася зради Юлії і, проте, не могла зважитися поговорити про це з коханим і висловити своє занепокоєння. Так вона й лежала в нього на серці, слухаючи, як він часом шепотів їй на вухо пестливі слова і відчувала його руку у своєму волоссі.