Нарцис і Гольдмунд

Страница 2 из 50

Герман Гессе

— Нарцисе,— промовив якось абат до нього після сповіді,— мушу признатися, що я був про тебе дуже суворої думки. Я часто вважав тебе зарозумілим і, мабуть, був тоді до тебе несправедливим. Ти дуже самотній, мій юний брате, одним-один, у тебе є шанувальники, але немає друзів. Я би, може, й хотів мати нагоду, щоб тобі від часу до часу дорікнути, та нема такої нагоди. Я, може, й хотів, щоб ти був часом неввічливим, як ото часто буває з молодими людьми твого віку. Але ти таким ніколи не буваєш. Нарцисе, я часом переживаю за тебе.

Юнак звів на старого свої темні очі.

— Мені так хочеться, прошу отця, не створювати Вам ніяких клопотів. Так воно, мабуть, і є, прошу отця, я зарозумілий. Прошу Вас мене за це покарати. Я й сам маю деколи бажання себе покарати. Відішліть мене, отче, у пустинь або призначте мене виконувати якісь простіші обов'язки.

— І для одного, і для другого ти замолодий, любий брате,— промовив абат.— А крім того в тебе, сину мій, такі здібності до мов і до мислення, що було би просто марною тратою цього Божого дару накладати на тебе простіші обов'язки. Ти станеш, імовірно, вчителем і вченим. Хіба ти сам цього не хочеш?

— Вибачте, отче, я ще добре не знаю, чого хочу. Наука мені завжди буде приносити задоволення, як же може бути інакше? Але я не думаю, що науки будуть моїм єдиним заняттям. Не завжди власні бажання вирішують долю і покликання людини, є щось інше, наперед визначене.

Абат уважно слухав і посерйознішав. Проте на його старечому обличчі була посмішка, коли він сказав: "Наскільки я вже знаю людей, усі ми схильні, особливо замолоду, плутати провидіння з нашими побажаннями. Але скажи мені щось про це сам, якщо ти вже вважаєш, що наперед відаєш своє призначення. Як ти гадаєш, до чого ти призначений?"

Нарцис напівзаплющив свої темні очі так, що їх не було видно під довгими віями. Він мовчав. "Говори, сину мій",— заохотив його після довгого очікування абат. Тихим голосом, з опущеними очима Нарцис заговорив.

— Гадаю, що знаю, прошу отця,— я передусім призначений до монастирського життя. Я стану, гадаю, монахом, стану священиком, настоятелем, а може й абатом. Я думаю так не тому, що хочу цього. Я не прагну посад. Але вони будуть покладені на мене.

Обидва довго мовчали.

— А чому ти так думаєш? — нерішуче запитав старий чоловік.— Яка твоя риса, крім вченості, дозволяє тобі так говорити?

— Риса ця,— повільно промовив Нарцис,— полягає в тому, що я маю чуття людської натури і людського призначення, і то не тільки свого власного, а й інших людей. Ця риса змушує мене служити іншим у той спосіб, що я підкорюю їх своєму впливові. Якби я не був народжений для монастирського життя, то мав би стати суддею або державним діячем.

— Може бути,— кивнув абат.— Ти вже мав якось нагоду на конкретних прикладах випробувати свою здатність розпізнавати людські долі?

— Я вже випробував її.

— І ти готовий дати мені приклад?

— Так, готовий.

— Добре. Оскільки я не хотів би проникати в таємниці наших братів, коли вони про це не знають, то, може, скажеш мені, що, на твою думку, ти знаєш про мене, свого абата Даніеля?

Нарцис підняв вії і глянув абатові в очі: "Ви наказуєте, прошу отця?"

— Наказую.

— Отче, мені буде дуже непросто говорити.

— Мені також непросто, юний брате, схилити тебе до розмови. Та я роблю це. Говори!

Нарцис похилив голову і промовив пошепки: "Я небагато знаю про Вас, шановний отче. Я знаю, що Ви — слуга Божий, якому миліше пасти кіз, дзвонити у дзвіночок десь у пустині й слухати сповіді селян, ніж керувати великим монастирем. Я знаю, що Ви особливою любов'ю любите святу Матір Божу і до неї найбільше молитеся. Часом Ви молитеся за те, щоб усі ті грецькі та інші науки, які плекають у нашому монастирі, не викликали сум'яття в душах Ваших підопічних і не становили для них небезеки. Часом Ви молитеся, щоб ніколи не втратити терпіння супроти Вашого помічника Ґреґора. Часом — про мирну кончину. І Вас, я так гадаю, почують, і Вас чекає спокійна кончина".

У невеличкій сповідальні абата запала тиша. Зрештою старий заговорив.

— Ти мрійник і маєш видіння,— приязно промовив сивий достойник.— Побожні й благі видіння також можуть вводити в оману; не довіряйся їм, як і я їм не довіряю. Ти можеш побачити, брате-мрійнику, що я у своєму серці думаю про ці речі?

— Я можу бачити, отче, що Ви дуже приязно про це думаєте. Ви думаєте так: "Цей молодий учень трохи наражається на небезпеку, він має видіння, він, мабуть, забагато медитував. Я б міг накласти на нього покуту, вона йому не зашкодить. Але ту покуту, що кладу на нього, я прийму й сам". От як Ви щойно подумали.

Абат підвівся. Усміхаючись, він кивнув послушникові, щоб попрощатися.

— Ну, добре,— сказав він.— Не сприймай свої видіння занадто серйозно, юний брате. Бог вимагає від нас іще чогось, крім видінь. Будемо вважати, що ти старого улестив, коли пообіцяв йому легку смерть. Припустимо, що якусь хвилю старий із задоволенням послухав такої обіцянки. Досить на цьому. Зранку після утрені ти повинен молитися на вервиці, і то молитися на ній покірно й ревно, а не між іншим, абияк, і я робитиму те саме. А тепер іди, Нарцисе, ми вже досить поговорили.

Іншого разу абатові Даніелю довелося полагоджувати суперечку між наймолодшим з отців-професорів та Нарцисом, ті не могли дійти згоди про одне місце в навчальному плані: Нарцис з великою наполегливістю домагався введення деяких змін у викладанні, переконливо їх обґрунтовуючи. Та отець Лоренц з почуття ревнощів не бажав з цим погодитися і після кожного обговорення наступали дні прикрої мовчанки та взаємної образи, поки Нарцис, вважаючи, що це саме він має рацію, знову не заводив про це. Зрештою отець Лоренц, трохи ображений, сказав: "Що ж, Нарцисе, ми мусимо покласти край цій суперечці. Ти ж знаєш, що вирішую я, а не ти, ти не мій колега, а помічник і повинен робити, як я кажу. Але позаяк ця справа є для тебе аж такою важливою, і я, хоча й обіймаю вищу посаду, не переважаю тебе у знаннях і здібностях, то не хочу приймати рішення сам, ми представимо справу нашому отцеві абатові, хай він і вирішує".

Так вони й зробили, й абат Даніель терпляче та приязно вислухав суперечку двох учених про їхні погляди на викладання граматики. Коли вони докладно представили свої погляди, старий радісно подивився, похитав трохи сивою головою і сказав: "Дорогі брати, ви ж не думаєте, що я на цих речах розуміюся так само добре, як і ви. Похвально, що Нарцисові школа лежить так близько до серця і що він намагається покращити навчальний план. Проте якщо його начальник дотримується іншої думки, то Нарцис повинен промовчати й підкоритися, і ніякі покращення школи не можуть переважити, якщо через них будуть порушені порядок і покора в цьому домі. Я засуджую Нарциса, бо він не захотів поступитися. І вам обидвом, молодим вченим, бажаю я, щоб вам ніколи не бракувало таких зверхників, що дурніші за вас; бо ж немає кращого ліку від зарозумілості". З цим добродушним жартом він відпустив їх. Та він зовсім не забув простежити в наступні дні, чи вчителі зуміли знову порозумітися.