Їм не вдалося зломити його. І нехай навіть весь цей проклятий світ з його продажними суддями, повіями, політиками, злодіями й імператорами ринеться в смертельній сутичці вперед — такий хлопець не підведе свою команду. Вони розіб'ються об непохитну стіну. Цей хлопчисько запам'ятає, що він не здався, не відступив навіть на дюйм. І що б з ним у житті трапилося, але це назавжди залишиться з ним.
Але ж і Маклірі був таким самим, не відступив, тримався до кінця, як і цей негритянський хлопчик. Може, на таких, як вони, і тримається цей гнилий, смердючий світ?
А Чіун був неправий. І у В'єтнамі він, Рімо, був неправий. Якщо захищаєш свій будинок від смертельного ворога і вмираєш, стоячи на порозі, то не так вже і важливо, що ти загинув. Головне — ти не здався, не відступив, зробив все, що міг, і не має значення, нагородили тебе за це чи списали загиблим. Ти зробив усе, що міг. Ти жив. Ти вмер. І все.
— Що ще? Є яка-небудь зачіпка? — знову пролунав голос Сміта. — Нас незабаром перервуть.
— Так. Є одна ідея. Одержите голову Максвелла через п'ять днів, не пізніше.
— Що трапилося? Мені здається, ви чимось озлоблені?
— Я все сказав. Одержите його голову. Або мою.
— Ваша голова мені абсолютно не потрібна. Будьте обережні. До речі, мені здається, що ви взяли із собою надто багато грошей. Я не припускав...
Їх роз'єднали. Тиша в трубці.
Рімо вийшов з будки. Хлопчисько сидів біля бічної лінії і тримався за голову.
— Болить? — запитав Рімо.
— Нє-а, фігня.
— Відкіля ж тоді кров?
— Грюкнули трошки.
— Чого ж ти шолом не надягаєш?
— Він грошей коштує.
— Ну і лопух же ти, — сказав Рімо і простягнув хлопчиськові двадцятку. — На, купи шолом.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ
Фелтон прекрасно знав, що всьому є межа, в тому числі і страху. Італієць, який сидить і дрижить перед ним у кріслі, досяг її, налякати його сильніше було вже неможливо.
Якщо продовжувати так і далі, то страх почне пропадати і зрештою зникне зовсім. Фелтону доводилось бачити людей, які страшно боялися побоїв, але тільки до першого удару, після якого їм ставало все одно. Деяких страх смерті відпускав при вигляді пальця, який натискає на курок.
— Ми тебе поки потримаємо тут, — сказав Фелтон.
— Чому мене? До чого тут я? — проскиглив Бонеллі.
— До того, що ти шурин Віазеллі, а сімейні узи у вас дуже сильні.
Бонеллі сповз із крісла і встав на коліна:
— Заради могили моєї матері благаю, відпустіть мене, я ж знаю, що від вас живим будь-хто не виходить!
Джиммі, дворецький, що стоїть за спинкою крісла, в якому до цього сидів Бонеллі, запосміхався і голосно хмикнув. Фелтон невдоволено глянув на Джиммі. Посмішка зникла, але дворецький мимоволі почав потирати руки як гурман, який смакує розкішну вечерю.
Фелтон відкинувся на спинку крісла, поклав ногу на ногу так, що його коліно виявилося на рівні носа Бонеллі.
— З тобою тут будь-чого не трапиться, ти в безпеці. Принаймні доти, поки чогось не трапиться зі мною...
— Але я ж сам прийшов, по своїй волі. Чому ви так робите зі мною ні з того ні з сього, після двадцяти років роботи разом? Чому?
Фелтон різко нахилився вперед. На масивній шиї здулися вени. Дивлячись на схилений перед ним сальний проділ Бонеллі, він закричав:
Тому що ти не відповідаєш на мої питання, худобина!
— Що ви хочете дізнатися?! Якщо я знаю, я все скажу! Клянуся. Клянуся могилою матері! — Бонеллі витяг з-під сорочки срібний медальйон і притис до губ. — Клянуся!
— Ну добре, тоді почнемо. Хто за мною полює і чому? Відкіля це постійне спостереження? Кому це може бути потрібно, якщо тільки не твоєму шуринові?!
— Може, це якийсь інший синдикат?
— Який же? Все давним-давно поділено. Відповідай, Тоні, що ще залишилося нерозв'язаним після всіх зустрічей і угод на цих італійських кухнях, чорт би їх забрав? Ну, говори. Говори!
Тоні підняв плечі в благанні, немов прохач, який не має будь-якої надії у храмі розгніваного божества.
— Давай, скажи мені, що це поліція. Тоні! Розкажи мені про одноруких поліцейських, які намагаються мене вбити. Розкажи мені про людей з податкової служби, які винюхують щось на моєму звалищі в Нью-Джерсі, розкажи, що вони там шукають? До барменів в окрузі починають звертатися люди, які нібито хочуть оселитися у вежі "Ламоніка". Поясни мені все це, Тоні.
Скажи, що це був за тип з гаком замість руки, який з'явився сюди нібито для того, щоб зняти квартиру, а потім учепився мені в горло? Відповідай мені, Тоні.
На чолі Фелтона виступили краплі поту. Він піднявся з крісла.
— Відповідай!
— Клянуся вам, Віазеллі їх не посилав!
Різко повернувшись, Фелтон нахилився до стоячого на колінах Бонеллі.
— Не посилав?!
— Так.
— Це я і без тебе знаю.
Від подиву в Тоні відвисла щелепа.
— І без тебе знаю, що не ви їх посилали, — повторив Фелтон, — це мене і турбує більше усього! Але хто? Хто?!
— Я не знаю, Фелті, поняття не маю!
Фелтон припинив бесіду жестом руки.
— Джиммі, відведи його в майстерню. Шкоди не заподіювати. Поки що.
— Ні, благаю, тільки не в майстерню, тільки не в гараж!
Просячи про пощаду. Тоні зірвав з шиї амулет. Здоровенні ручищі Джиммі, як лещатами стиснувши підкладені плечі смугастого костюма Бонеллі, підняли його з підлоги і поставили на ноги.
— Виведи його звідси, нарешті, — гидливо вимовив Фелтон тоном людини, яка звертається до офіціанта з проханням забрати тарілку з залишками лобстера. — Прибери його!
— Із задоволенням, бос, — посміхнувся Джиммі. — Пішли, Тоні, пішли, маля. Прогуляємося трохи.
Ледь за ними, зсунувшись в бік, заклацнулись двері, Фелтон підійшов до бару і хлюпнув собі в склянку солідну дозу шотландського віскі. Так, замок його обложений, в стінах з'явилися проломи. Перший раз Норману Фелтону доводиться захищатися.
Норман перекинув у горло вміст келиха і скорчив гримасу відрази, як людина, яка не звикла до міцних напоїв. Налив ще, але, подивившись на келих, передумав і поставив його на полицю. Що ж, настав час переходити в наступ! Не до кінця усвідомлюючи, як, наприклад, дикі тварини, спонукальні мотиви деяких своїх вчинків, Фелтон почував, що потрапив в ситуацію, коли чекання означає тільки наближення смертної години.
Фелтон знову вийшов на балкон і став дивитися на вогні моста Джорджа Вашингтона, який пов'язує два великих східних штати.