Думала я й передумувала довгенько собі... Ні, таки я їй скажу!.. Я таку часинку вигадала, як вона не плакала, а вже по сльозах, втомившися, сиділа собі тихо.
— Катре! — кажу їй. — Чи ти знаєш певно, що Яків тебе любить?
Вона глянула на мене, як на дитину малу — осміхнулась.
— А що, — кажу-таки, — як він тебе та покине?
Вона ще веселіш до мене засміялась.
— Ти ще нічого не розумієш! — промовила.
— Може, розумію краще, ніж ти, — говорю їй, — збоку усе вбачається видніше!
Зводжу на очі їй чимало таких, що любили, та й покинули; що покинули та ще й насміялися; інші вишукують того кохання так, аби замутиться; а є й такі, що вимагають щирості, не скажи для того тільки, щоб зоставити повік нещасливими ймовірних!.. Усе світове я їй доводжу гарно, беруся розсудливо, як могучи, — та шкода мого розуму клопітного! Як хто кого любить, то любивий — і найкращий у світі, і все вже добро від його. Не думки нам, що робить він, як і інші люди, — не гаразд; а така думка, що нехай люди його робом роблять, то усе добре буде. Так-то мені Катря одмовляла, що їй розкажу — яку зраду — вона й одмовить: я б і зроду такого не кохала парубка!
— А чому твій Яків сам не йде і не хоче, щоб ти приходила? Чому його мати хоч не навідається?
— Се він знає; він мені скаже.
Я вже тоді і доводити їй, і говорити годі. Коли б вона хоч розсердилась за що-небудь, а то приймає мої речі так, наче я їй кажу, що Чайченко птах, а не парубок, — і з мене ще вона сміється: нічого не розумієш!
У хаті у нас несогласка, сум. Батько хмурий ходить, мати плаче та журиться... Катря за своєю тугою та за коханням, то й не зважала на материну журбу.
— Матусю! Годі вам плакати! Або ви Катрі не потурайте, або не плачте вже!
— Вам, скорим отаким, лучче у світі, — одкаже смутно, — ви собі як вже покладете — "так буде!" — та й ведете до того. А я, нещаслива, я не знаю, що мені перш діяти: не гарно Катрі потурати, та жалко і впинять — як я згадаю, як вона, моя голубка, побивається! Химо, моя дитино! Хто його й зна, що тут і краще! Тут Катря моя гине, а тут чоловік скипається проти мене, — вже й на очі не хоче приймати...
Окрім Шеляха, ніхто ще Катрі не сватав; а Шелях, того ж таки тижня, як Катря їм згордувала, засватав другу дівчину та й одруживсь. Та було прибере свою молоду жінку, мов тую крамарку багату, — там-то намиста дорогого, тамто дукачів; а сама жінка маненька, коротесенька, та аж пихче під тими убраннями, — а він усе її мимо наших вікон у свято проводить — сам у такій шапці, як решето, у поясі шовковому, червоному, що аж очі в себе бере. Іде та поверх нашої хати поглядає: "що це таке стоїть, що я його добре не бачу?" — таким, було, поглядом поглядає.
Пізно під вісень того року побрався наш батько у дорогу. Як виходив: "бувайте здорові!" промовив усім нам за гурт та й пішов... Ми за їм ідемо проводити його за слободу. Стали мати гірко плакати, — він трохи зупинивсь і говорить:
— Ви собі робіть як знаєте; кохайтеся, коли вхітні, — а я на своєму слові стану: я за Чайченка дочки не 'ддам, поки жив. Бувайте здорові! — Підняв проти нас шапку та й пішов дорогою, — а ми услід його дивимось, стоїмо, як холодом прибиті.
— Катре! Катре! Дитино моя! — вимовила мати: — в яку се годину ти закохалася! Господи світе! Пішов, ледве попрощався — коли се бувало? — Дивилася за батьком, виливаючи сльози, а він усе далі та й за гору зайшов, тільки ще чули, як гукав: "Гей! гей!"
Ще дослухалися — стояли, та вже тихо — додому тоді повертали:
— Катре! — питає мати. — Чого задумалася?
— Я хочу Якова бачити!
— Ой, дитино моя! Чи не чула, що батько казав?
— Я хочу Якова бачити!
Не тужила вона, не плакала і на все, що її прохала мати, і зупиняла, і жалувала — на все вона одмовляла:
"Я хочу Якова бачити!"
IX
— Катре! — говорить мати, — нехай я лучче сама піду туди, — сама за все розвідаю...
— Ні, мамо, ні! Чи таки ви самі не бачите, що мені не до жданків, не до обітниць... Не збороняйте мені, мамо! Я не послухаю вас... я нещаслива — я на все піду...
Побралися ми у Любчики, не гаявши часу. Нам важко було, а Катрю обняла якась радість божевільна: усе вона позгадувала і балакала не стихаючи. Спом'янула, як ми були на вхідчинах у Чайченка, як танцювала в Булаха на весіллі; пригадала знайомих дівчат любчівських і парубків, усі жарти і вигадки веселі наші, — от нібито вона була десь у тісній земній неволі, та се визволилася, і знов йметься їй на життя веселе і любе, і забігає вона вже думками поманливими...
Уступили ми сперву до своєї родички; зраділи нам, приймають. В хаті у їх усе так, як і було, тихо та сумирно. Чоловік Її привітний, сама весела та спокійна. Він же сани ладна, вона кожухи перегледжує; добра їм осінь була, доброї і зими сподіваються... Здоровий величенний кіт мурий, на сонці потягаючись, мрукає — з свого доброго талану; воли високорогі половії дивляться з загороди у двір поважно; білії гуси поспішаються на воду з гори; а чорнорябі каченята, крякаючи, у двір садком беруться; кури різнопері по всьому дворищу розбрелися, а півні невгомонні кукурікають, місто вихваляються. Садок вже безлистий, а не пустий, добіляються полотна, розстелені по землі, і нитки розвішані по дереві; сушаться на сонці грушки й яблука на тичках тоненьких; у городі гурки, на насіння зоставлені, жовтіють та гарбузи...
Стали мати прощатися, бо вже Катря давно коло дверей стояла, а родичка просить: погуляйте ще в нас, та погуляйте!
— Та я хочу ще Чайчиху навідати, — каже мати.
— Її ж дома немає.
— Де ж вона? — спитали ми усі, а Катря голосніш од усіх.
— А поїхала у Хмелинці ще позавчора, до сина.
— А син чого там?
— Хто його знає! Він же давненько все тиняється десь... Наші люди його бачили востаннє у Хмелинцях, а се і мати доїхала туди до його; вони ж самі з Хмелинців, в їх там якісь родичі...
І хати білі, й хазяї милі — немов пилом припали по тій новинці для нас... Слухаємо, як вони розказують та хваляться і життям і людьми; та хто ж не зна, як-то слухати легкі речі безнапасного щасниці, при своїй лихій годині? Се як тяжко недужому припадають пахощі весняні, що й хороше дочувати їх, і томлять на умір...