— Марусе? Чи се ти говориш? — кажу. — А мати твоя якби почула?
— А що ж? Якби я любила, то вже мені нічого не страшно і нікого б я не боялася — тільки того, кого любила...
— Ти моє серце розвеселила, Марусечко! — дякує Катря. — Дуже вже мені було важко... хоч мене ніхто не переумить, та слова тії мене ображали... Спасибі тобі, Марусенько, галонько!
Маруся їй осміхнулася.
— Ні за віщо дякувати, — згомоніла: — я правду свою тобі кажу.
VIII
У першу ж таки неділю по сьому до нас свати в хату од Шеляха. Прийняли, пошанували. Дякує за ласку мати, тугу свою та журбу перемагаючи, — а батько говорить:
— Я собі кращого зятя не жадаю, панове ласкаві! Та треба дитини запитати.
Викликали Катрю.
— Катренько! — кажу їй тихо, — роздумайся добре! — Вона мов і не чує. Уступила до хати біла, а сміла, необорная — хоч тут вмирати.
Питає в неї батько: чи піде за Дмитра Шеляха? Та пита він якся ласкаво і грізно...
— Я парубку ганьби не даю і піти не піду! — одказала, Катря чисто, як виспівала.
Поклонилися свати, — тихо та гордо геть вийшли з хати... Ми не ворухнемось; Катря стоїть... Батько не промовив слова, вийшов і собі з хати...
Плаче мати, очей не сушачи. Старий не впоминається про сватання, мов його не було; а нас наче не бачить перед себе: хто увійде — не оглянеться; хто озветься — не слухає.
А Чайченка того нема та й нема!.. І матері його не видно... Вже Катря сама до їх бігти заривалася — дак мати впиняла.
— Коли вже ти мене не послухаєш, доню, то бог із тобою: роби тоді, як ти сама знаєш, а я вже батька не проситиму.
— Добре, добре, мамо! Покиньте мене, занедбайте... Тільки пустіть до ного!..
— Ні, не пущу, доню! Я тобі на порозі стану, не попущу йти!.. Не годиться!
— Я втечу од вас! — озивається Катря. — Я або втоплюся, абощо! Я так жити не здолію!..
— А він же як? — інколи спита її Маруся, слухаючи того нарікання. — А як ти його зажуриш?.. Те своє горе ти не пести так; яково йому тепереньки — ти не помисляєш... Ти для його перетривай усе, поки батька вблагаєш.
— Та коли б же хоч на його глянула! Хоч до його промовила! Нехай тільки б сказав, що мені робити! Нехай він мене в огонь пошле — я піду... Чому ж бо він не йде і досі! Хіба він мене покине?
— Коли не йде, то, мабуть, так треба, Катре! А ти втихомирся та жди... Та, може, маєш що йому переказати, зараз негайно... Перекажи через мене: я хоч і сходжу до їх.
— Ти?.. А мати твоя не пустить тебе?
— Піду. Говори, — що сказати?
— Ти скажи — що я пропадаю, що живая гину!
— І нащо отаке йому говорити? Лучче нехай він почує, що ти його вірно любиш, що ти його будеш дожидати, що будеш батька благати...
— Нехай би він знав, яку я муку терплю! Скажи йому, щоб усе він кидав, щоб ішов мене одвідати... батько не знатиме... а хоч дознається, гірш, мабуть, вже не буде...
— Нащо таке казати, Катре? — знов їй Маруся. — Хіба ж йому й так не важко?
— Ну, хоч скажи, що так я його кохаю, як свою душу; що я журюся...
Того ж таки дня Маруся каже:
— Піду я, мамо, у Любчики!
Пилипиха дуже подивувала, да не боронила... Вже як Маруся виходила, убравшись, — вона запитала:
— Чого се ти у Любчики?
— Піду, мамо, прогуляюся.
— Іди, доню. — Сама її за ворота провела та тоді вже услід, схаменулась, покрикнула: — Не барись довго, Марусе!
А Катря, скоро випроводила Марусю за слободу, то вже й ждать почала — коли прийде; перейняли ми її ще на дорозі.
— А що? Бачила? Буде? Що казав? Коли?
— Треба тобі, Катре, ще потривати... — каже Маруся.
— Вже несила моя тривати! Так він не прийде? Пощо ж і ходила? Чому він не прийде? Що казав?
— Дуже він печаловитий щось, — говорить Маруся.
—Печаловитий? — покрикне Катря. — Коханий мій! — Сама так слізьми й розлилася.
— Я піду до його сама, — піду — хоч нехай мене потім киву замучать, — я піду!
— Він велів, щоб ти не приходила...
— Не приходила? Як то не приходила? То ти, мабуть, вчула! Хіба б я тепер зважилась на його сказати, об не приходив, хоч би й смерть мені за плечима по ому?
— Просив тебе не приходити, Катре; а ти, як його любиш вірно, то послухаєш.
— Авжеж я його послухаю!..
І довго вона по тому слові своєму плакала — сидячи край дороги.
Тільки бачу, Маруся щось так як не домовляє: то у землю очі спустить, то щось у думці має собі... Як вилучилася мені годинка, нишком побігла сама до неї.
— Марусе! — кажу, — щось мені той Чайченко не певен!
— Як то? — питає.
— Не любить він Катрі щиро! Чи я ж не правду кажу? Говори!
— Та я не знаю, Химо! — одкаже мені, роздумуючись.
— А я дак знаю, що ти Катрі розказала не все. Аже не все?
— Ні, не все.
— Кажи ж мені усе.
— Та нічого, Химо! Я що там чула, од Катрі не потаїла, й се, бач, в мене мої думки...
— Дарма! Розкажи тії думки свої!
— От, прийшла я туди, — розказує, — мене стріла його мати, та смутна така, господи милий! А як я сказала, чого я прийшла — вона заплакала сильне... Нічого й не одмовляла вона на мої слова, тільки усе плакала... Уступив і він у хату... Десь він, Химо, сам у великих мислях, у скорботі... Так змарнів на виду... Я говорю, що мене Катря присилає — і здалося мені, — чи то так, може, здалося, — що він, почувши, не обрадів... Не каже мені свого слова, не пита мене... Тоді вже я сама усе переказала, і що Катря хотіла сама до його прийти; а він зараз похопився: "Нехай не приходить вона, скажіть їй, будь ласка, — нехай вона не приходить!" — Вклонився мені та й з хати пішов...
— А стара? — питаю.
— Постояла я трохи та й беруся йти додому; тоді вона мені, плачучи, заговорила: "Дівчино-ластівко! — каже, — велика туга на моєму серденьку, та, може, ще доля на нас ізглянеться... перекажи 'тсе Катрі — щоб вона так не вбивалася; ще, може, усе на добре вийде..." Та я й пішла...
— Що 'тсе там у їх — тайності? Щось непевно... Чи не довести сього Катрі?
— Та що ж ми їй доводити маємо, коли не знаєм самі гаразд, — каже Маруся.
Та я вже знала, що Чайченко не любить щиро Катрі; нехай же й вона відає. Колись-таки ся правда справдиться, — лучче нехай тепер. Скажу їй, та й годі! А чи пойме ж віри вона мені? Та й чим мені довести? І як тоді вона прийме?.. Якби на мене, то правда гіркая краще кривди солодкої, — воно й здоровіш до того, — та не всі ж бо таку вдачу мають.