— складену з жердин і каміння халабуду в лісовій хащі на Монте Фумо, де не раз переховувався від облав.
Планетта дістався до халабуди, розпалив пічку, перелічив гроші, яких мало стати на кілька місяців, і зажив самотою.
Одного вечора, коли сидів коло вогню, враз розчинилися двері й на порозі виріс юнак років сімнадцяти. В руках тримав рушницю.
— Що сталося? — запитав Планетта, навіть не поворухнувшись.
Хлопець мав сміливий вигляд і нагадував його, Планетту, літ тридцять тому.
— Чи не тут оті з Монте Фумо? Три дні їх шукаю.
Хлопця звали П'єтро. Він сказав, що хотів би пристати до вільних людей, бо давно бурлакує й мріє стати розбійником. Але для цього треба щонайменше мати зброю. І ось він нарешті доп'яв рушницю, та ще й таку гарну.
— Ти не помилився, — весело мовив хазяїн хижки. — Я Планетта.
— Планетта, ватажок?
— Атож.
— Хіба ти не у в'язниці?
— Я там був, сказати б, — хитро примружився Планетта. — Але тільки три дні. Довше їм не вдалось мене втримати.
Хлопець із захватом дивився на нього. — Так ти візьмеш мене до себе?
— До себе? — поважно відказав Планетта. — Лягай спи, а завтра побачимо.
Вони почали жити разом. Планетта не розчаровував хлопця, запевняючи, що справді є ватажком, але вважає за краще мешкати окремо від товаришів і зустрічатися з ними тільки в разі потреби.
Запальний юнак чекав від нього подвигів. Однак час минав, а Планетта сидів сидьма, гріючись коло пічки, й лише зрідка вибирався на полювання.
— Батьку, — спитав П'єтро. — Коли ж ти кинеш дармувати?
— Чекай! — відповів Планетта. — Скоро впораємо гарне дільце. Поскликаю товаришів, розважимо душу.
Але дні спливали без сліду.
— Батьку! — сказав хлопець. — Я дізнався, що завтра їхатиме лісом крамар пан Франческо, в якого, подейкують, грошей хоч греблю гати.
— Пан Франческо? — грайливо перепитував Планетта. — Шкода, що саме він, бо я його добряче знаю. Це хитрий лис, кажу тобі. Коли збирається в дорогу, то, боючись грабіжників, не бере з собою нічогісінько, хіба що одяг.
— Батьку! — сказав П'єтро. — Завтра свято в селі, збереться сила народу. Наїдуть возами, дехто повертатиметься вночі. От би щось устругнути!
— Туди, де багато людей, — повчав Планетта, — краще не потикатися. На святах завжди шмигляють жандарми. Саме в такий день мене й застукали.
— Батьку! — благав за кілька днів хлопець. — Скажи правду, з тобою щось коїться? Сидиш сидьма, навіть про полювання забув. Ти, мабуть, недужний, бо з ранку до вечора скнієш коло вогню.
— Можливо, я й справді занедужав, — усміхнувся Планетта, — але не так, як ти гадаєш. Якщо хочеш, щоб я сказав тобі правду, а ти після цього дав мені спокій, то знай: лише йолопи з сил вибиваються, аби здобути кілька мідяків. А я хочу мати з цього неабиякий зиск. Гаразд, поділюся з тобою своїми намірами. Я вирішив пограбувати Великий Конвой.
Він мав на увазі той Великий Конвой, який раз на рік, а точніше, 12 вересня, перевозив до столиці дорогоцінний вантаж — податки південних провінцій. Він рухався головною дорогою під звуки труб, цокіт копит і бряжчання зброї, його залізний віз був повнісінький золотих монет, покладених у численні торбинки. Розбійники мріяли про них удень і вночі, однак за останні сто років нікому не щастило безкарно напасти на Великий Конвой. Тридцятеро загинуло, двадцятеро потрапило до в'язниці. Тепер про напад ніхто й думати не смів. А золотий вантаж рік у рік зростав, і збільшувалась його охорона. Кіннотники спереду й позаду, патрулі обабіч, озброєні возії, конюхи, слуги.
Очолювали кавалькаду гінці з горном і прапором. На певній відстані від них їхали двадцять чотири верхівці з рушницями, пістолями й шаблями. За ними шістнадцятеро коней тягли прикрашений імператорським гербом залізний віз, що його охороняли двадцять чотири вояки. Сто тисяч золотих дукатів і тисяча унцій срібла призначалися для державної скарбниці.
Легендарний Великий Конвой гнав учвал долом та горою. Сто років тому Лука Торо мав сміливість напасти на нього. Зухвальцеві дивом пощастило. Адже це був перший напад, варта розгубилась. Лука Торо втік на Схід і став там вельможним паном.
Протягом багатьох років чимало інших сміливців теж робили спроби заволодіти золотом. Джованні Борсо, Тедеско, Серджо деї Топі, Конте і їхні спільники. Наступного ранку всі вони лежали обіч дороги з розтрощеними черепами.
— Великий Конвой? Ти й справді ладен ризикнути? — зачудовано спитав юнак.
— Авжеж! Якщо пощастить, усе життя не знатиму клопоту.
Так розводився Ґаспаре Планетта, хоча насправді й у голову цього не покладав. Було б справжнім божевіллям напасти на Великий Конвой навіть удвадцятьох. А тут сам-один!
Він сказав це жартома, однак П'єтро сприйняв його слова всерйоз і з захватом дивився на Планетту.
— А скільки нас буде? — запитав хлопець.
— Десь п'ятнадцятеро.
— Коли ж це станеться?
— Ще маємо час, — ухильно відповідав Планетта. — Слід усе обговорити з товаришами. Тут пахне смаленим.
Дні швидко минали, ліси вже почали багряніти, а хлопець із нетерпінням чекав. Планетта переконував його в успіхові справи. Довгими вечорами, сидячи біля вогню, він уголос обмірковував тонкощі сміливого задуму, і це його неабияк розважало. Іноді він і сам починав вірити в реальність цієї авантюри.
* * *
Одинадцятого вересня, напередодні давно очікуваної події, П'єтро десь блукав цілу ніч, а коли повернувся, його обличчя було вкрай сумне.
— Що з тобою? — спитав Планетта, як завжди сидячи коло пічки.
— Нарешті я знайшов твоїх товаришів.
Запала мовчанка. Було тільки чути, як гуде вогонь і виє вітер у лісовій хащі.
— Отже, — нарешті мовив Планетта вдавано веселим голосом, — вони все тобі розповіли?
— Еге ж, — підтвердив хлопець. — Усе.
— Добре, — кивнув Планетта.
І знову в повній диму кімнаті, освітленій лише язиками полум'я, запанувала тиша.
— Вони радили, щоб я приставав до них, — несміливо порушив мовчанку хлопець. — Казали, що в них багато роботи.
— Гаразд, — схвально мовив Планетта. — Будеш дурнем, коли цього не зробиш.
— Батьку! — скрикнув П'єтро голосом, схожим на плач. — Чому ти не кажеш правду, нащо ці манівці?
— Отакої! — відрубав Планетта, прагнучи не втрачати терпець. — Які брехні ти від мене чув? Я хотів подати тобі надію й не збирався дурити. Подати надію, та й край.