А чи не помилився Планетта, вважаючи, що крайній ліворуч, стрункий гордовитий вершник, — то Марко Ґранде власною персоною, найславетніший серед старих верховодів? Невже це справді Марко Ґранде, повішений у столиці в присутності імператора й чотирьох озброєних полків? Марко Ґранде, ім'я якого вимовляють пошепки й сьогодні, через п'ятдесят років? Достоту він! Він теж прибув, аби вшанувати Планетту, невдатного, але сміливого ватажка.
Мертві бандити, вочевидь схвильовані, але повні спільної радости, справляли мовчанку. Вони чекали, коли Планетта поворухнеться.
Нарешті Планетта підвівся з землі разом із хлопцем, але тепер він був не з плоті та крови, а прозорий, як і всі навколо.
Кинувши погляд на своє мертве тіло, що лежало безладною купою, Ґаспаре Планетта знизав плечима, немов демонструючи непричетність до нього, і неквапно ступив на галявину, тепер уже навік оборонений від куль. Він ішов до старих товаришів, відчуваючи приплив радости.
Планетта почав був вітатися з кожним окремо, коли раптом помітив, що поблизу стоїть засідланий кінь без верхівця, і мимохіть потягнувся в той бік.
— Невже? — скрикнув він, дивуючись незвичному тону власного голосу. — Невже це мій Полак, такий же баский, як колись?
Це насправді був Полак, його улюблений кінь. Упізнавши хазяїна, він ніжно й тихо заіржав, як іржуть мертві коні.
Планетта з любов'ю поплескав його по спині і вже тішився радістю скорої подорожі разом із вірними друзями до царства мертвих бандитів, де він ще ніколи не був, але уявляв його повним сонця і весняного повітря, з широкими білими шляхами, що обіцяють нові надзвичайні пригоди.
Поклавши руку на сідло, немов збираючись окульбачити коня, Ґаспаре Планетта ледь стримував хвилювання.
— Спасибі, друзі! — мовив він. — Клянуся, що...
Він затнувся, бо помітив П'єтро, який теж став примарою й очікувально дивився, ніяково почуваючи себе в чужому товаристві.
— Гляньте на цього молодецького хлопця, — сказав Планетта, звертаючись до мертвих бандитів. — Він мав лише сімнадцять років. З нього був би справжній герой.
Бандити приязно схилили голови, вітаючи побратимця.
Планетта замовк і нерішуче роззирнувсь. От халепа! Поїхати, кинувши хлопця напризволяще? Він знову поплескав коня по спині, вдавано кахикнув і звернувся до юнака:
— Іди сідай! Ти на це заслужив. Давай, давай, чого там! — незлобно гримнув він, побачивши, що той вагається.
— Якщо ти хочеш... — мовив П'єтро, щиро потішений такою честю. І з незвичною спритністю, якої сам не сподівався, легко злетів у сідло.
Бандити помахали капелюхами, вітаючи Ґаспара Планетту, а дехто підморгнув йому приязним оком на знак прощання. Давши остроги коням, вершники погналися клусом, пролетіли, мов кулі, крізь хащі й зникли в лісовій глушині.
Залишившись на самоті, Планетта обвів зором пагорб, тоді кинув погляд у бік дороги. Конвой ще стояв, але за закрутом, і його не було видно. Дорогу охороняли кілька дозорців, які нерухомо сиділи на конях і роздивлялися Планетту. Здається неймовірним, але вони могли спостерігати все, що відбувалося на галявині: тіні мертвих бандитів, прощання, стрімкий біг коней-примар.
Начальник дозору помітив звернений на них погляд Планетти. Він випростався в сідлі й по-військовому віддав йому честь. Склавши губи в посмішці, Планетта теж торкнув пальцями капелюха. Відтак повернувся до вершників спиною, заклав руки в кишені й подався геть, насвистуючи мелодію похідного марша.
Він простував у напрямку, в якому зникли його товариші, верстав шлях до царства мертвих бандитів, котрого зроду не бачив, але міг слушно вважати, що воно краще за цей світ.
ВСЕСВІТ. — 2005. — № 7/8.
ПЕДАН Юрій, переклад з італійської, 2005.