Серед галасу та свисту часом чути страшний рев Корчунового голосу, але щораз слабше та слабше. А босяки все б'ють та б'ють, та топчуть ногами, та гасають, як осатанілі.
Зінь, омертвівши, уп'явшись пальцями в вогку землю, лежить і широкими очима дивиться вниз. Що ж це робиться там?! Корчуна б'ють? Хіба можна Корчуна бити, всевладного, всемогутнього бога?!
Та от уже й не б'ють. От уже здирають з нього рядно. От він лежить непорушно, великий-великий, але скоцюрблений, подертий, з чудно підгорненою під себе головою. Піджака на ньому немає, і на сірій сорочці видко щось червоне.
Ось один із халамидників паца його ногою, але Корчун не схоплюється, навіть не ворушиться. Другий босяк чогось нахиляється над ним, підводить йому голову й щось каже до інших. Тоді всі чогось озираються й починають швиденько розбігатися на всі боки.
Зінь нічого не розуміє: чого ж вони тепер бояться і тікають, адже Корчун лежить і не ворушиться?
І в проваллі вже тихо-тихо та порожньо. Нігде ні одного босяка. Тільки Корчун лежить усе так само, скоцюрбившись, уткнувшись головою в землю, обнявши одною рукою зелену травицю.
І Зіньові так чудно, так моторошно і страшно від того, що Корчун отак лежить там, що йому хочеться заверещати, як покинутому на самоті у темному льоху. Але й верещати страшно. Через те він задом-задом одсувається від краю провалля, потім стає рачки й хапливо, озираючись назад, повзе до хвіртки. Прошмигнувши в неї, він стає на ноги й прожогом летить до хати.
І тільки коло хати зупиняється і круглими, повними жаху та непорозуміння очима довго дивиться назад, до провалля. Сонце так само пече в голову, б'є в очі, так само цвірінчать горобці й сіра курка ловить мух коло забутого горщика. І значить, він уже не страшний? І не може сердитись? І не може в торбу забрати?
Зінь, як сонний, помалу йде в хату. З кухні так само чути гомін мами та бабці. Пахне пиріжками, ковбасою, шафраном. Тепер Зінь, уже не крадучись, іде в горницю. Двері тоненько й паскудненько пищать, та Зінь не боїться й не щулиться. Поволі, в сонній задумі підходить він до стола, торкається пучкою до запеченого, як на сонці засмаженого, окорока, відколупує шматочок сала з нього й підносить до рота. Але жує мляво, аби жувати. Потім так само відколупує з паски грудочку білої шапочки й гризе крихку, солодку шкуринку. Солодко, але чогось не смачно. Чогось сумно і тяжко Зіньові. Він неохоче бере з купи хрущика й одгризає кінчик. Солодко, ніжно, але не смачно, не страшно, не скоромно і сумно-сумно.
Зінь сідає на стілець, задумано дивиться у вікно і мляво гризе хрущика. А в очах йому все стоїть сум і непорозуміння.
Раптом двері відчиняються і входить мама. Вона за чимсь своїм прийшла сюди, але, побачивши Зіня з хрущиком у руці за святочним столом, кам'яніє на місці. А Зінь сидить собі спокійненько та якось чудно дивиться на неї, не боячись, не тікаючи, неначе нічого особливого він тут і не робить.
— Та ти що ж тут робиш, анциболоте ти! Га?! Що ж то ти їси?!
— Хрущика.
І так тихо та мляво каже Зінь, що мама аж тетеріє й навіть лякається.
— Хрущика?? А хто ж тобі дозволив скоромне їсти? Га?
Зінь сумно зиркає на маму.
— Так Корчун уже не страшний, мамо. Корчун уже не прийде з торбою. І ви вже можете їсти. Він уже не може сердитись. Він, мамо, там лежить та... та...
Але тут Зіньові очі чогось заливаються слізьми, і він, скривившись усім лицем, гублячи з рота крихти хрущика, гірко плаче.
Мама нічого не розуміє, але швиденько підходить до Зіня, бере в нього з рук хрущика, кладе на стіл і зсаджує Зіня з стільця. З-за пазухи його випадає свічка. Мама піднімає її і теж кладе на стіл, а Зіня виводить із горниці.
У кухні йому миють руки, рота, лають, хрестять, дають ковтнути свяченої води, щоб змити скоромне. Зінь слухняно дається робити все, що хочуть, але йому не страшно від того, що поскоромився, не соромно й не турботно.
Тільки в широких, заплаканих оченятах усе стоять сльози, сум і непорозуміння. Бо там, за хатою, в проваллі лежить самотою скоцюрблений, розчавлений і безсилий-безсилий тепер бог Корчун.
"ГЕЙ, ТИ, БОЧЕЧКО..."
Семен Ґедзь постановив за всяку ціну здихатись Семена Комара. Життя ж не стало через бісового хлопця! З того часу, як пан прийняв до череди отого паршивого "скургуца", не було Семенові проходу від глузування всієї економії. Перше був він собі просто Семен, ну Семен-чередник, ну хай часом і Семен Ґедзь, якщо на прізвище покликати треба було. А тепер тільки Ґедзь та й Ґедзь, хоч чорта всім дай.
Бо й не можна було інакше, адже й той паскудник теж Семеном звався. "Агов, Семене!" А котрий Семен? Семен Ґедзь чи Семен новий? А як Семена нового ніхто на прізвище не знав, то всі й почали кликати: Семен Комар. (Бо як один Семен — Ґедзь, так другий, бачите, мав уже бути Комар). Та так і стало на сміх усій економії біля череди двоє чередників: Ґедзь та Комар.
До скургуца був собі Семен Ґедзь бравим парубчаком, трошки, скажемо, ще молоденьким (чотирнадцятий минав), та дорослі парубки вже не гнали від себе, а часом котрий то й цигарки давав потягнуть. А як ішли на село на вулицю, так навіть самі Семена кликали, бо дуже вже вмів ловко витягати пісень. І що Семен дуже смугловидий був, і що щербина в роті була (вибила чортова кобила Рухля двоє зубів), і що шепелявив Семен, ніхто нічого того не помічав.
А як чортяка прибила до двору отого шмаркача, так усе й перемінилося. Ну, який же то парубок, що в парі з дитиною ходить? (Бісовому скургуцові всього десять років було!) А як на те, і Семен Комар шепелявив! Ну, почали помічати, що й щербина в Семена Ґедзя, і що ні "ш", ні "ж" він не вимовляє. Та до того ще чортів скургуц був тоненький, сіренький, білявий, ну, чистий, справді, комарик. А через це стало помітно, що товариш його — дуже смуглявий, аж чорний, як перепечена перепічка, з сивими плямами по лиці й жовто-карими очима, — таки, дійсно, справжній ґедзь.
А до всього Семен Комар був скургуц, поводатор старців. Правда, водив він тільки свою бабцю.
Та й бабця та не сліпа, а трохи глуха була. (Така собі крихітна, висхла, личко в зморшках та западинах, як почорнілий волоський горішок). Та все ж таки старцювала, що не кажи. Значить, за товариша йому був скургуц, старченя.