— Оце та-а-ак! — сказав Михась, кліпаючи банькатими очима на всі боки. — Оце лі-іс!
Гаврик нічого не казав і все шукав того лісу, повертаючись то в один бік, то в другий. Це ж не могло бути: адже з дзвіниці ясно було видно тут ліс! І Марко казав, що тут є ліс. Може, не туди зайшли? Так он же різниці. А за ними зараз же й ліс видко було. І ліс, і синю таємну-таємну далечінь. Що ж тут таємного та далекого?! Смітник оцей? А оті деревця, мабуть, лісом здавалися.
— От так лі-іс! — знову сказав Михась і гірко покачав головою з боку на бік.
Тут Гаврик розсердився.
— "От так лі-іс"! А я казав: "Давай ходім наперед подивимось, чи є там ліс". А хто казав: "Не треба"? Га? От тепер і "не треба". Який тут у чорта ліс? Саме сміття, та й годі.
Михась тільки покліпав очима: що правда — то правда, — винен.
А ноги все ж таки гули та нили від утоми. І їсти однаково хотілося, чи ліс був, чи смітник.
— Ну, давай хоч сядемо десь та пообідаємо.
Але й сісти не, було де: або сміття, або мокра земля та торішня задрипана трава.
Михась і Гаврик понуро поплентались униз з горба. Там-бо внизу, праворуч од дороги, якийсь садок незагороджений стояв, густа травиця зеленіла, може, там можна було примоститися.
Садок, справді, був незагороджений, але травичка й тут була така сама, як і скрізь: рідесенька, ледве-ледве з землі випнута. То тільки здалеку здавалося, що вона густа та велика. Ну що ж, аби хоч не на смітнику та не в багнюці. І за те вже спасибі.
Михась вийняв хліб, сало, ножик, гарненько нарізав скибочок, розклав на червоній хустці. Чим не розбійницький обід?
Та ще ж і смачний який! Ай, Боже! Ніколи в життю так смачно не їлося. Аж гарчало щось усередині, як зуби вгризалися в сало. А сало ніжне, соковите, з сільцею по краях.
— Ріж іще! Обідать так обідать!
Овва, на душі трохи веселіш стало. Сидіти на мокрій землі не дуже добре було, то правда, та куди вже там було про розкоші думати. Тут от лісу не було! Тут думка гризла, як його без лісу розбоєм займатися, де його печеру копати?
І куди не глянь — скрізь люди. Аж до самого обрію то тут, то там, то з плугами, то з возами, то так чогось. Де ж тут у біса печеру робити?!
А все ж таки, попоївши та спочинувши, трошки підбадьорились. Ну що ж, нема лісу, то й нема. Так печеру ж вони не на дереві мали робити, а в землі. А землі скільки хоч.
Тут Михась і Гаврик помітили, що якийсь чоловік вийшов із провалля на дорогу і почав дивитися на них. Пальто на ньому було підперезане брудною товстою шворкою, на одній нозі була велика глибока галоша, а на другій чобіт, теж обв'язаний шворкою. На голові по самі вуха була натовкмачена облізла шапка, і вуха стирчали на обидва боки, як вуха в самовара. А лице було худе-худе та жовте, неначе з масла зліплене. І чорні тонкі обсмоктані вуса — немов із кінського волосу.
Хлопці замовкли й ніби зовсім байдуженької почали дивитися собі в другий бік, до степу. І тільки часом скоса зиркали на чоловіка. А він усе стояв і чудно дивився на них, неначе впізнавав їх, чи що.
Ну, нарешті, таки пішов собі! Знову на свій смітник. От бідолаха! Того-то він і жовтий таки був, що в смітті длубався. Звідти смородом аж сюди тягло. От таких і треба зараз же наділяти. Ограбувать якогось багача і зараз же всім оцим смітничанам і роздати.
— Ну, нічого, мамалижко, не журись! Печеру ми таки викопаємо. Не в лісі, так не в лісі, а викопаємо. Кармелюк же не все в лісі жив. А ми трохи згодом розглянемось тут та, може, й ліс знайдемо. Правда? Ходім шукать, де будемо печеру копати. Уставай!
Михась та Гаврик знову причепили під пальта лопати, що були поскидали під час обіду, поховали по кишенях хліб, сало та ножичок і наготовились іти.
Та куди? Де його вибрати таке місце, щоб люди не лазили?
Хлопці поволі пішли далі понад дорогою, придивляючись до кожного горбика чи кущика. Та все не знаходилося такого місця, щоб люди там не могли лазити. То чийсь город, то стерня, то рілля, на все є свій хазяїн, прийде й прожене, а печеру засипле. Михась зупинився, задумливо подивився через дорогу і сказав:
— А знаєш що: а як отам десь на смітнику? Або за смітником? Тож, видно, нічия земля. Бо якби чиясь була, то не дозволив би, щоб сміття йому скидали. Га?
Гаврик аж губу закусив од гіркої-гіркої досади: на смітнику! Чи таке ж думалося? А гущавина ж лісова де? А яєчня з птичих яєць?
— Та що ж... — понуро бовкнув він. — Ходім на смітнику шукать. Хоч і там же од людей не сховаєшся. Он, бач, длубаються.
— А ми за проваллям, за отим он горбком. Може, там ніхто не буває.
Ну що ж, перейшли через дорогу і пішли в обхід провалля. З нього тягло гидким, солодкавим смородом падла, неначе там було повно дохлих собак. А ті люди все длубались та длубались у тому проваллі. Он і той, що на дорогу вилазив. Знову став і дивився на них. Дивувався, мабуть: чого тут ці двоє хлопців лазили? І в смітті не длубались, а чогось шукали.
Але й по той бік провалля не знайшлося ніякого підходящого місця. Так само було рівно, голо, поорано або під стернею. І так само лазили люди, то орючи, то сіючи, то щось лопатами копаючи. От тільки тут усе ж таки вільніше та просторіше було. Вітер дув із поля, то й сморід із провалля менше чути було. Та ще и жайворонки над головою дріботіли срібними дзвіночками.
Хлопці навіть присіли на горбку й примружили очі на сонце. Ей, гарно ж як!
Та раптом недалеко щось закашляло. Михась та Гаврик швидко озирнулися: знову той самий худорлявий халамидник! Виставив голову з провалля і дивиться. А сам кашля, як вівця. Кашля й очей не зводить. От так і копай тут печеру.
— Ні, ходімо звідси. Не хочу на смітнику, хай він завалиться!
І Гаврик сердито встав на ноги.
Халамидник сховався. Але, вертаючись до дороги, хлопці бачили, як він усе стежив за ними очима.
І чого витріщився? Людей не бачив, чи що? От ще, їй-богу! Вилупив очі й дивиться. Ходім аж геть туди, за отой садок, щоб сховатися від цього жовтяка.
За садком, справді, ні провалля, ні жовтяка не видко було. І затишніше від вітру, і травичка зеленіша, і жайворонки голосніше та радісніше дріботіли вгорі. І де вони там дріботіли?
Михась та Гаврик аж лягли на землю, щоб краще в небо дивитися. А небо синє-синє було, та таке глибоке (а надто поміж хмарами), що аж дух забивало, неначе з дзвіниці вниз дивишся. Хмари сунули та сунули за вітром, та все кудись у степ, усе у степ. Деякі були жовті, деякі білі та пухнасті, а інші то й сині спіднизу, як задрипані.