Намисто

Страница 52 из 66

Винниченко Владимир

Льоня глибоко, трудно зітхає, підтягає ранець, одвертається і помалу-помалу іде стежкою до хвіртки. А Сашко стоїть і суворо дивиться йому вслід, аж поки той не зникає за деревами. Тоді й сам рушає в другий бік, до головної брами.

Недалечко Льоні йти від церкви додому: тільки через дорогу перейти. І вуличка тут тиха-тиха, ні бендюгів, ні трамваїв, ніхто переїхати не може. А проте Льоня довго-довго її переходить. Спочатку застигло стоїть коло церковної хвіртки й тими самими тоскними, жалібними очима дивиться через вулицю на вікна дядькового дому. В них ще не світиться, і вони всі зачинені. (Дядько навіть літом не любить одчиняти вікна на вулицю, бо можуть злодії залізти). Холодно, німо дивляться вони на Льоню темно-сивими шибками. І парадний ґанок із дашком — теж холодний, мовчазний, суворий.

Потім Льоня похиляє голову й переходить вуличку, держачись рукою за ремінець. Дорога не брукована, у рівчаках та горбках од весняного болота. (Восени та ранньої весни доводиться тут кладки прокладати, щоб переходити через болото).

А біля воріт знову стоїть Льоня і довго пальцем оддирає трісочку на хвіртці.

Коли він увіходить у двір, Кара вибігає з халабудки й біжить на ланцюгу вздовж дроту до Льоні, радісно повискуючи та стрибаючи. Але Льоня не кидається до неї, не обнімає за шию, не дмухає їй у вуха, щоб вона смішно трусила головою і "сміялася" до нього. Кара аж на задні лапи стає, аж душиться своїм ланцюгом, прагнучи до маленького хазяїна, але хазяїн тихо суне попід стіною й навіть не дивиться на неї. Тільки губи йому тремтять-тремтять.

Вікна кухні відчинені на двір, і крізь них чути брязкіт посуду та тихий спів Хведоськи. (У Хведоськи дуже ніжний та чистий голос, і співає вона раз у раз таких гарних пісень та так сердечно, що навіть тітка не завсігди забороняє їй співати. І як слухаєш її, то здається, що то співає якась ніжна-ніжна дівчина з тихим гарним личком і білими ручками).

Біля вікна кухні Льоня знову зупиняється. Кара ззаду вищить, рветься з дроту, гавкає. На гавкіт з вікна кухні визирає товсте, червоне лице Хведоськи, все в дрібних-дрібних прищиках, наче блохами обкусане, і масне, як змазаний маслом пиріжок. Очі в неї маленькі, а губи товсті та червоні.

Побачивши Льоню, Хведоська вся лякається, швидко озирається позад себе, потім висувається з вікна і, перехилившись до Льоні, гаряче шепоче до нього:

— Тікайте, паничу! Тікайте швидше!

Але Льоня не рухається і тільки дивиться до неї вгору великими синіми очима, повними страху. Від цього шепоту в животі йому стає млосно, ноги м'якнуть і груди душить тоскний жах.

— Тікайте, рідненький! Ой голубчику ж мій бідненький, тікайте та не йдіть у кімнати. Ой, не йдіть, паничику!

І Хведосьчині очі аж більші стають та такі добрі-добрі та жалісні, що Льоня починає знову тремтіти підборіддям та губами й швидко відходить од вікна.

А Хведоська нечутно сплескує руками, неспокійно озирається, кидається в глиб кухні, знову підбігає до вікна, неначе застукана пожежею й не знає, як вибігти.

Та тут із дверей галерейки на гавкіт Кари виходить і тітка. Вона спочатку не бачить Льоні й стоїть на порозі з вишиванням у руках, поглядаючи до Кари й ждучи, хто вийде з-за рогу будинку. Льоня виходить і прикипає до стіни, з жахом дивлячись на худе сіро-смугляве лице з вузькими та косуватими, як у татарок, очима. Вся вона в чорному, як черниця, і плечі гостро випинаються під кохтиною, неначе кохта нап'ята на палицю.

Помітивши Льоню, тітка пускає руку з вишиванням уздовж тіла, підбирає губи й сумно каже:

— Ага, прийшли-таки наші собашники? Прийшла наша втіхонька? Ну, заходь, заходь, арештантюжко. Похвалися, як ти своїх учителів гарненько шанувати вмієш... Чого ж стоїш? Іди. Кустюмчик уже вимазав? Га? Перший день, як надів, а вже як сорочка в твого друзяки Сашка? Ну, добре, добре, заходь. Ось дядько з тобою зараз про все любенько поговорить. Заходь, заходь, золотко, ступай ніжками сміліше, от так само, як ручкою в учителя кидав. Помогти, може?

І тітка бере Льоню за вухо сухими, твердими, як два цурупалки, пальцями й заводить в галерейку. Льоня поспішно перебирає ногами, щоб не відставати від тітки, й схиляє голову до її пальців.

— Оттако-о. А тепер ходім у кімнати.

І, не випускаючи вуха з пальців, тітка помалу веде Льоню через сінці до їдальні. Губи їй тісно й сумно стулені, косуваті очі зиркають на перехилену до неї голівку.

В їдальні тітка випускає вухо і знову складає руки з вишиванням на животі. Над столом горить лампа, а в кутку біля ікон лампадка.

— А тепер скинь ранець, хуражку і стань там.

І вона хитає жовтим, висхлим підборіддям до шафи.

Льоня зсуває ранець із спини на стілець, скидає білого кашкета, кладе його на ранець і стає коло шафи. Вухо горить і гостро болить, як опечене. У животі перекочується щось таке млосне, що ноги підгинаються.

— Зараз, зараз дядько вийде. Матимеш сьогодні гостинчика.

Тітка підходить до стола, що над ним горить лампа, обсмикує скатірку й ніби так собі переклала з одного місця на друге дві тоненькі, акуратно обрізані лозинки. Льоня бачить ці лозинки й раптом чує, як у ньому все, навіть та млосність, на мить зупиняється, неначе провалившись у щось темне та страшне. А потім серце починає битися з такою силою, з таким страхом, що хочеться несамовито закричати. Він не зводить роздертих, заціпенілих очей із цих лозинок і цупко хапається за спинку стільця, щоб не впасти або не побігти.

А тітка, з тонким усміхом зиркнувши на Льоню, переходить у куток і поправляє ґнотик лампадки, що кидає на ікони тьмяне жовте кружальце світла.

Світло од дотику тітки гойдається по стіні, за ним гойдаються святі, а тітка побожно хреститься і щось шепоче.

У клітці біля вікна цокає лапками чижик, перестрибуючи з одної стінки на другу. Кіт Содом лежить на канапці, де спить Льоня, і поблискує очима проти світла. Все таке знайоме, таке звичне, таке просте. Але разом із цими лозинками видається таким страшним, таким неймовірним, що Льоня водить очима по хаті й задихається.

Раптом двері із дядькового кабінету відчиняються і входить дядько в пантофлях і в парусиновому довгому піджаці. Він, мабуть, спав, бо волосся круг лисини задерлося догори й стирчить, як кущі аґрусу круг клумби в саду. Жовте лице обвисло, і руді мішки під очима понабрякали, як кров'ю поналивалися.