І сховатися від Корчуна не було ніякої змоги. Зінь уже й так думав і сяк, але Корчун усюди міг його знайти.
— А як я в скриню сховаюсь?
— Еге, Корчун і там знайде.
— А як на піч у самий-самий куточок залізу?
— Знайде й на печі.
— А як... а як поїду далеко-далеко, аж до тітки на село?
Не було спасіння й у тітки на селі. Корчун був скрізь, Корчун міг пролізти в найменшу щілинку, навіть до мами під ковдру прийти, коли б Зінь туди сховався від нього.
І Корчун міг усе зробити, він був усемогутній. Чи вітер надворі здіймався такий, що аж гуло у комині, то, значить, Корчун напускав той вітер, щоб Зінь швидше лягав спати.
Чи Зінь починав кашляти й чхати, то, значить, Корчун застудив його за те, що не послухався бабці. А раз Зінь на свої очі бачив, який же то Корчун сильний та могутній.
Зінь стояв у дворі та в щілинку хвіртки дивився, як загруз дядько з возом у болоті серед вулиці. Загруз і ніяк тобі не може виїхати. Періщить-періщить конячинку батогом, шарпа-шарпа віжками, чмока-чмока губами, а віз як уріс. Бідні конячинки пнуться з усієї сили, чвакають копитами в болоті, витягають спини як по шнурку, а віз тільки похитується. А болото густе-густе, блискуче та сиве. Люди стоять під самим парканом і звідти гукають дядькові та поради дають, а помогти нічим несила, бо доступитися до воза ніяк не можна, — кожний утопився б.
Аж тут ізвідкись узявся Корчун! Великий-великий, більший за всіх та кудлатий, та страшний. Усі, як побачили його, так і почали йому щось кричати. А він став, заклав руки в кишені, подивився на дядька з возом і страшним своїм голосом гукнув дядькові:
— Карбованця даси?
Дядько спочатку не хотів давати карбованця, просився, молився. Так куди ж там ублагати Корчуна, — мусив таки згодитись.
Згодився, випріг коні, стоячи на дишлі, потім сам сів на одну конячину та й виїхав на ній на сухе, тягнучи другу за собою. А віз лишився сам серед болота.
Тоді Корчун підтяг вище колін халяви і пішов до воза по болоті. Ноги йому угрузали в багно аж по коліна, але що то Корчунові! От він підійшов до воза, помацав руками полудрабки, пошарпав злегка. Далі зайшов ззаду, заліз задом під віз, узявся руками за колеса, крекнув, напнувся, і віз аж чвакнув задніми колесами та й піднявся над болотом. Корчун трохи випростався та так і поніс воза по болоті на сухе. Народ здійняв такий крик од радості та захвату, що аж мама вибігла до воріт.
Що там далі було, Зінь уже не бачив, бо мама зараз же зачинила хвіртку й повела Зіня в хату.
От такий був Корчун. І боялися його всі-всі, не тільки Зінь, навіть ота страшна босячня, що лежала по проваллях. За подвір'ям Зіня зараз же були великі провалля, горби та глинища. От по тих глинищах та проваллях і кишіли халамидники. Як сонечко пригрівало, вони вилізали на горби й лежали на них сірими, подертими купами. А як вітер чи дощ, то ховалися в глинища. І на горбах, і в глинищах вони дурно не лежали, а грали в карти, або пили горілку, або сварилися та бились. Зінь часто дивився на них крізь щілину паркану й дуже добре бачив, як вони боялися Корчуна. Ще здалеку помітивши його, вони зараз же здіймали таку саму шамотню, як мама та бабця, коли тато сердитий вертався з роботи.
"Корчун! Корчун іде! Хлопці, Корчун іде!"
І похапцем, похапцем ховали і карти, і гроші, і горілку, і все-все. (Бо Корчун, як хотів, то забирав усе, що йому хотілося). А він ішов собі поволеньки, заклавши руки в кишені. Піджак наопашки, картуз аж на потилиці, кудлаті кучері як вивернутий кожух на голові, а сам величезний та страшний.
Надійшовши так, що йому видко босяків унизу, він стане над проваллям і голосом, немов заводський гудок, як ревне пісню:
Гей, хто в лісі, обізвися,
Гей, хто в темнім, одгукнися!
Та викрешем вогню, та закурим люльку,
Не журися!
Босяки знизу, неначе страшенно зрадівши, починали гукати, кликати, співати тої самої пісні. Тоді Корчун помалу сходив до них стежкою. І Зіньові видно було, як, зійшовши, він карав халамидників: то ногою одного штурхне, то ляпаса другому дасть, то плечем іншого штовхне так, що той аж ноги догори задере. І ніхто-ніхто не смів йому й слова напроти сказати. Тільки як він одходив, то вони в спину йому грозилися кулаками і сердито та пошепки про щось гаряче говорили між собою.
Так-от, Зінь, не взявши в горниці того, що йому треба, слухняненько йде за бабцею в кухню. Голівку схилив на ліве плече, личко задер догори, оченятками дивиться ясно та одверто (бо він же зовсім не до пасок підбирався).
А в кухні дим, чад, гармидер, задуха. Мама така вся червона, як буває тоді, коли з бані приходить, аж палає й пашить усім лицем, чолом, руками. Піч теж пашить і палає. Шибки від сонця так само палають. Тільки бабця та кішка Зозулька не палають і не пашать, бо обидві старенькі й сіренькі.
Зінь підходить до стола і пальцем обережненько торкається до купки родзинок.
— Мамо, а родзинки теж скоромні?
Мама місить тісто на столі з такою люттю, неначе спіймала давнього свого ворога.
— Скоромні, скоромні, не чіпай.
Зінь якийсь мент мовчить і ніжненько пучкою надушує на зморшкуваті густо-червоні ягідки.
— А на Великдень уже це скоромні?
— На Великдень їж, скільки схочеш.
— А чого ж тепер скоромні?
Мама хапа качалку й починає качати тісто, злякано озираючись до печі.
— Мамо, а чого ж тепер скоромні?
— Одчепись, Зіню. Сядь собі там та грайся чимсь.
— А чого ж, мамусю, скоромні? Корчун не хоче? Правда?
— Правда, правда. Одійди звідси. Сядь там. Мамо, підкиньте ще дровець у піч.
Зінь слухняно відходить трошки набік і пучкою обережно підлазить до купки шафрану. Шафран жовтий та пухкий, неначе порох з квіток.
— А чого ж, мамо, Корчун не хоче?
Мама не чує, бо качає тісто. Зінь знову трохи мовчить і згортає шафран у рівненьку купку. Тепер він — неначе манесеньке, тільки що вилуплене курчатко і смачно пахне паскою.
— Мамо, як бозі поставити свічку, так він же не сердиться? Правда?
— Не чіпляйся, Зіню.
Але бабця за маму відповідає:
— Свічечку бозі раз у раз треба ставити.
— Щоб не сердився?
— Щоб не сердився, щоб гріхи прощав.
— А хто дужчий: бозя чи Корчун?
Бабця чогось чудно посміхається, зиркає на маму і бере в руки розкачане кружальце з тіста.