Отак вибрав собі пару сіренький, отак знайшов своє щастя з чужою голубкою.
Та важко, ох, важко тримати своє щастя, навіть голубам! А воно ж до того було ще й велике у сірого. Йому б обома лапками за нього триматися, сидіти тихесенько в грядці, в наготовленому для них гніздечку та воркотіти до своєї чорної голубки, а він, як здурів: літав, гасав, бився з голубами, за хмари зграю заводив. Ніколи близня таким свого сірого товариша не бачила. І до цього він був перший серед усіх, і до цього був такий красунь, що серце мліло дивитися на нього. А тепер ще кращий став: неначе сріблом обсипаний, блискучий, сильний, невтомний. Коли в голубки крила були ще підв'язані, він коло неї ходив таким пишним, таким радісним, таким величним героєм, що Любка аж руки сама собі цілувала. А коли голубці розв'язали крила й пустили її на дах, сірий був владикою землі, даху, неба, сонця, всього світу.
Розуміється, чорна подруга його нікуди й не думала втікати, — ще б пак! І така ж вона була мила, така чепурненька, струнка, така лагідна та ніжна до свого коханого! Куди він, туди й вона. Куди вона, туди й він. А щодо льоту, то ніколи так часто й так надовго сірий не водив зграю за височенні хмари, в глибоку-глибоку блакить. Не раз аж страшно ставало близні.
Та й недурно страхалися.
Раз надвечір до близні зійшлися хлопці: Васько, Сашко й Демид. Демид ще не бачив, як літають близневі голуби, а Васько такого йому наговорив, що хоч-не-хоч, а треба було показати голубник у льоті. Ну, близня залишила в грядці найбільш ледаченьких та важких на крила, а решту "зігнала". Івашко, звичайно, взяв ганяло в руки й помахував ганчіркою на кінці, а Любка час од часу вставляла два пальці в рота й пронизувато свистіла. Від ганяла та свисту та ще, мабуть, найбільше від своєї чорної голубки сірий так вів усю зграю, так чітко, так струнко виписував нею круги, забираючись усе вище та вище, що хлопці тільки роти пороззявляли, задравши голови. Ну й голубник! Оце так голубник, справжній, щирий голубник! Це й у Корнія Івановича так не літають. А щодо Льоньки, так куди ж його сорокам до цих голубів. То ж не голубник у Льоньки, а курник: одне туди, друге сюди, купка на хаті сидить, друга на чужих парканах, а ті, що літають, то наче дикуни з Пречистенської дзвіниці. А оце голубник, так-так!
А сірий, ніби знаючи, що ними знизу милуються, усе вів та вів, усе вище та вище. От-от зійдуть з очей, — тільки сіра плямочка, наче від пороху, на чистій блакиті неба. Потрималися трошки та й зникли, — зійшли зовсім з очей!
— Ну тепер, брат, лягай спати! — циркнувши набік, з гордістю й самозадоволенням сказав Васько. — Виспишся, тоді покажуться знову.
— Та бре'? Так довго?
— А от побачиш.
Демид з пошаною і заздрістю подивився на близню: ну й геройська ж бісова близня, такого голубника в місяць-два завести! Га? Іншому років п'ять треба, щоб добитися такого льоту, а вони за два місяці!
— А що ж ти собі думаєш? — запалюючи чийогось недокурка, сказав Васько. — Проста тобі близня, чи як? Сказали: буде голубник? Сказали. А є чи нема? Та ще й який! Ні одного вертуна. Всі як стріли, як пух. А ганяло? Десять аршин, брат. А сірий їхній? Та сам Корній Іванович хоч зараз готов двадцять п'ять карбованців за нього дати. Сам мені казав, бий мене бог! Хе, брат, їхній сірий трьох гривунів-рисаків переважить. Він у них, брат, такий, що все понімає, з рук у них їсть, як брат їм. От що!
А близня наче нічого не чула й поглядала в небо, чи не з'явилася вже сіра плямочка. Ні, не видко було.
Аж коли Васько висмоктав недокурка до того, що на губах почав шкварчати, вона засіріла на далекій-далекій блакиті.
— Спускаються, спускаються! — закричав Сашко.
— Ну й хай спускаються, — поважно сказав Васько і, засунувши руки в кишені, сплюнув недокурка на землю.
Голуби спускалися повільно, наче їм було шкода покидати блакитну чисту височінь. Плавко, м'яко, рівними кругами, майже непомітними для ока, осідали вони все нижче та нижче, стаючи все більшими та більшими.
— Ач, як спускаються, ач! Як на нитці!
І вмить вся зграя немовби здригнулася, наче справді на нитці висіла та хтось за ту нитку сильно зненацька шарпнув.
— А що воно там? Чого то вони?! — скрикнув Сашко.
Зграя виразно загубила рівність та плавкість льоту. Кинулась чогось ув один бік, потім звернула і шугнула в другий. Двоє чи троє голубів одстали й летіли врозтіч.
— Шуліка! Шуліка! — закричав Сашко, що бачив краще за всіх. — Дивіться, оно, дивіться.
Дійсно, збоку над зграєю висіла в небі шуліка, неначе оса над купкою мух. Вона не миготіла так крилами, як голуби, вона розставила їх і ніби застигла в небі. А тим часом усе була над голубами, куди б вони не шугали.
Івашко, Любка та всі хлопці почали свистіти, кричати, махати руками, ганялом, гупати палицями по паркану, щоб налякати шуліку. Але налякали тільки пожильців, що з страхом повибігали зо своїх помешкань. Довідавшись, у чому річ, вони теж почали дивитися вгору, а деякі то й собі свистіти. Але шуліці це, видко, й за вухом не свербіло, — свистіть собі, ґвалтуйте, сюди не дістанете. Там було її царство.
Голуби це знали й сахалися по небі безладною, розбризканою купкою, спускаючись усе нижче та нижче. І ввесь час один голуб чогось був над усіма, усе чогось між голубами й шулікою. Чого він дурний так літав, чого так нерозумно відставав?!
А віддалення між голубами та шулікою ставало все менше та менше. Часом шуліка ховалась од очей за зграєю і не видно було, чи втікали голуби, чи наздоганяла шуліка. А коли зграя кидалась убік і шуліка опинялася ззаду, то отой самітний голуб усе був між ними посередині, усе позад усіх.
От уже видко було навіть масть голубів: он гривунята женуться вбік, оно жовтий доганяє білого, ото чорна голубка. А де ж сірий? Сірого не було в усій купі. Сірий, мабуть, шугнув убік і, як найдужчий, у спів ото втекти ще згори.
— Та ні! — закричала Любка. — Сірий онде, он між шулікою й голубами!
Дійсно, то ж був сірий. То ж він, мабуть, умисно так літав, щоб оборонити всіх од шуліки.
Цеї хвилини шуліка якраз раптом склала крила, круто змінила напрям льоту й, як гострий ніж, шугнула вниз на голубів. Та тільки вона ще складала крила, як сірий, немов угадуючи її намір, кинувся їй напереріз угору. Шуліку ця несподіванка збила з напряму, на один коротесенький мент збила, але цього було доволі, щоб уся зграя, неначе бризки болота від киненого в нього каменя, розлетілась на всі боки.