Івашко потупав ногами об землю, засунув глибше в рукава занімілі пальці й сказав убік:
— Ну, папашка справить! Штука яка!
Льонька зразу ж нашорошився:
— А тебе завидки беруть?
Івашко сьорбнув носом і пхикнув:
— Ото, завидки! Коли б схотів, так без папашок мав би голубник.
Льонька засміявся. (Зуби в нього були широкі, буйні, під стать товстим губам).
— Так чого ж ти не схочеш? Схоти, то й у тебе буде голубник. Ще, може, й гривуна-рисака купиш?
Васько теж засміявся і аж закашлявся від диму. А Любка зразу ж спалахнула:
— А щоб ти знав, що купить! І грядку*, і десять пар голубів, і гривуна, і п'ять пар чорно-рябих, і ганяло, і... і...
Льонька й Васько ще голосніше засміялися. А Івашко тільки гаряче, по самі вуха, почервонів і бовкнув:
— Ну, додому!.. На річку завтра вийдеш, Васько, у свинки** гулять?
*Грядка — тут: голуб'ятня. **Свинка — тут: дитяча гра, в ході якої слід загнати кульку (свинку) в ямку або ямки.
Васько зразу перестав сміятися: гуляти в свинки для нього було так само, як для його матері випити.
— Вийду! За заводом?
— За заводом.
Але Льонька не дав так легко замазати голубник свинкою. Він тугіше зав'язав свій башличок на шиї й пустив навздогін Івашкові:
— Так коли ж ти, Івашку, схочеш голубник мати? Га?
Івашко озирнувся. Ех, сказав би він щось цьому сапатому губаневі, та щастя його, що папашка його інженер, — пожаліється і тата ще з роботи поженуть. І Івашко тільки бовкнув:
— Тоді, як і ти.
— Я зараз же після екзаменів! А ти теж?
На це вже Івашко не мав що відповісти. Навіть Любка мовчки шарпнула лідяка, і обоє похмуро пішли в ворота свого двору.
А Льонька бив та бив у спину їм:
— Та гляди не забудь же й гривуна купити!.. І об десять пар!.. І грядка щоб була справжня!..
А Васько й собі:
— І ганяло на п'ять аршин!
Івашко навіть вечеряти не схотів. Сказав, що дуже намерзся, виліз на піч і ліг на своє місце лицем до стінки. Любка повечеряти повечеряла, але теж невесела була і зараз же полізла до Івашка з двома пиріжками (один з капустою, а другий з горохом) за пазухою. Івашко мовчки взяв пиріжки, мовчки, не повертаючись од стінки, з'їв їх і мовчки заснув за Любкою.
Так-от, з цього й почалося.
Аж змінився Івашко з того вечора. Став не то задуманий, не то розкиданий та неуважний. Навіть менше почав штуки виробляти в школі. То, бувало, як що, так зараз же на Івашка та Любку: їхня робота. Чи мотузок між двома рядами лав прив'язано, чи колючок із акації в коси батюшці насипано, чи чортика з паперу так примудровано, що як учителька повернеться ліворуч, то праворуч із-за шафи чортик сам собою вистрибує і ногами пацає, — за все винна була близня1, Івашко та Любка.
*Близня — себто, близнята.
(Пробували їх розсадити, розлучити, так було з ними клопоту: обоє не на жарт затужили, мало не захворіли. Мусили знову на одній лаві посадити. Батюшка сам сказав: "Близнят гріх розлучати. Тільки Бог має право на це").
Але тепер і вчителька повинна була визнати, що близня в штуках не винна була.
Та аж навіть схуд і трохи зблід із лиця Івашко. Раніше тверденьке, чисте-чисте личко його було зовсім як підсмажена проскурка. А тепер ту проскурку наче мукою злегка присипали. Раніше чіткі, пухкі губи раз у раз тонесенько лукавились у куточках і завсігди рухались: чи щось жували (папір, гумку, живицю, ґудзика), чи морщились од задуманої нової штуки, чи виспівували. А тепер були все стулені, неначе щось здушили в собі й не випускали.
Навіть два вихори його немовби принишкли. Над чолом його по обидва боки стирчало два вихорці, задьорні, вперті, як два гребінці у півника. (Тато казав, що один був призначений для Любки, та Івашко перехопив. А мама казала, що як родився Івашко перший, то корова, щоб не ждати Любку, два рази лизнула його. Через те й стало два вихори).
Ну, а коли Івашко принишк, то і Любка за ним. Бо що Івашкові, те й Любці, а що Любці, те й Івашкові. Це вже — закон.
Правда, Любка не могла зовсім притихнути. Занадто-бо вже буйна та розгониста була Любка. І то тільки по Любці можна було впізнавати, хто штуки виробляв. Хитрувати, довго приставлятися, тихенько під ворога підлазити не могла Любка. Або зарегоче тоді, коли ворог от-от попадеться в Іващину хитрість, або не витерпить і рвоне на всю душу там, де треба нищечком підбиратися. Часом воно й на краще виходило, а часом геть-чисто ламало всю Іващину будівлю.
Та й сама вона вся була інша, ніж Івашко. Вихорців вона не мала ні одного, то правда, але все волосся в неї було в таких буйнозолотих кучерях, що сто вихорів там не дорівнялись би. Чисто як збита з білків та жовтків піна на голові, або, як казав дядьо Павлусь, бурею покручене, покучерявлене золоте жито на голові. А під житом — дві великі-великі сині квітки очей. А коли очі заплющені, то на них лягають два широких серпики — густі темні вії.
(Одне слово, Любка вся була в маму, а Івашко — викапаний батько. І через те "маминим мазунчиком" був Івашко, а "татовою дочечкою" — Любка).
Але хоч і не могла зовсім притихнути Любка, та й сама собою бути теж не могла: загнав паршивий Льонька колючку Івасеві.
Та мало, що раз загнав, а й увесь час заганяв її все глибше та глибше, увесь час навмисне за неї шарпав. Чи на сковзанці, чи так на вулиці, зараз же й ляпає своїми мокрими, одвислими губами:
— Ну, Івашку, голубник буде?
— Гей, Івашку, поспішай гривуна купувати, бо перехоплять.
— А що, Івашку, скільки твій татко на голубник тобі... березового віника наготовив?
(Льонька ще й з того сміявся, що Івашко та Любка батька татом звали).
А за Льонькою й свої деякі хлопці почали шпигати голубником. Вже й "парою гривунів" прозвали їх обох. Вже менше казали: "Ага, он близня іде", а більше: "О, пара гривунів летить! Трюхай, Сьомка!" З усіма ж не переб'єшся. Ну, одному-другому юшку з носа пустили, зблизька роти позамикали, а здалеку ж не замкнеш. Одбіжить за верству та й дражниться: "Пара гривунів! Пара гривунів!"
Було з чого і схуднути, і збліднути.
Та от раз, лежачи на печі вдвох, Івашко притяг за волосся до самого рота собі Любчине вухо і прошепотів уголос:
— А голубник таки буде.
Любка аж сіла й витріщилась на Івашка двома синіми квітками.