Ну, та от уже й ножик нагострено. Такий уже, що, здається, й самого сімака розріже.
Тільки Ланка не хоче, щоб хто-небудь із товаришів був у саду, як вона ґудзика різатиме. Вона сама хоче. От сама та й годі. Як на каторжні роботи попаде, так нехай сама. А то ще когось із них спіймають з нею. Тільки нехай усі ждуть її тут, коло інбарів*. А як не вернеться вона сюди до ночі, то нехай Муся чи Юшка підуть до її мами та все-все їй розкажуть, як, та що, та за віщо вона на каторжні роботи попала. І щоб за цебер не забули сказати. Надто за цебер! (От проклятий той цебер!)
Ну, що ж, коли не хоче, щоб хтось із нею йшов, то нема ради, хай так і буде.
*Інбар — амбар.
У Мусі на очах сльози виступають, коли Ланка, міцно втокмачуючи свого кошика на голові, біжить униз вулицею. Гришка винувато та розгублено кліпає сивими, важкими очима. Юшка суворо підсьорбує носом, а Котик од страху міцно вп'явся в руку Мусі й широко-широко дивиться вслід Ланці. Пропала дівчина. Прощай, Ланко!
Городський сад аж захлинається музикою. Труби рипають, флейти жалібно стогнуть, бубни бухкають. Дерева, понакидавши на плечі передвечірні жовтогарячі шалі, сяють радістю.
А Ланка лежить у кущах бузку і гострими, хижими очима дивиться на ту стежку, що нею генерал проходжується. Нема генерала, не видко нігде білої цибулини, не котиться, не хакає, як поросна свиня. Музика стихає, і тоді шаркіт ніг на доріжках стає чутніший. Панські діти обручики котять, м'ячиками перекидаються, усі такі біленькі, чистенькі, в черевичках гарнесеньких. Коло них няні та мами, бережуть їх, щоб не впало котре, щоб носика свого делікатного не розбило.
А Ланка лежить у кущах і хижо водить куцим носиком поміж гіллям, неначе винюхуючи свого генерала.
І знову грає музика. Скрипки схлипують, як наплакавшись, труби понуро гудуть, мовчать бубни. Сумно-сумно.
А генерала все нема.
На доріжках стає рідше ніг та спідниць. Сонце сідає все нижче й нижче десь там за садом, і жовто-гарячі шалі дерев стають усе червоніші та червоніші.
А генерала як ковтнуло!
Ланка рачки переповзає поміж кущами на друге місце, ближче до доріжки. І тут одразу бачить на зеленій лаві білу цибулину. Генерал сидить спиною до Ланки, і зад його кругло та широко роздушився на сидінні, як тісто на столі. А поли білого мундира, неначе крила стомленої курки, розіп'ялись на обидва боки. Поруч нього сидять дві пані, одна з жовтою парасолькою, а друга під синьою. А сонце всіх їх обливає червоним-червоним.
Ланка швидко-швидко, як ящірка, переповзає через галявинки під ті кущі, що біля них сидить генерал. Губи їй тісно-тісно стулені, неначе травинку затиснула, а зелені очі гостро примружились, немов у далеку далечінь вдивляється. Обережно пролізши поміж стовбурцями кущів, вона підповзає до самої лави. Їй чути тепер, як хрипко дихає генерал, як рипить пісок, коли хтось шаркне ногою, як бубонить пані з-під синьої парасольки. Але що саме бубонять вони там, Ланка не чує, бо у вуха їй страшенно гупає серце, так гупає, що аж ув очах стає каламутно і ноги м'якнуть.
Та хоч каламутніє в очах, а вона, проте, не зводить їх із двох ґудзиків, що жовтіють на білій спині генерала.
Ланка зиркає по обидва боки доріжки. Людей тут зовсім мало. Та як підлізти до самої лави, то її з доріжки за спинами генерала та його пань ніяк не буде видко.
Ланка, зціпивши щелепи, тихо-тихо переставляє руки та коліна і підповзає до лави, як жаба до мух. От уже над самою головою її звис, неначе опара* з діжі, білий зад. За ним, як дві зірки за горою, два жовті чудернацькі сімаки. Дійсно, золота, вузликами, ниточка по краєчку і два вушка на шапочці. А самі плескуваті та великі. Мундир коло них зібрався в зморшки. Значить, до тіла сімаки не пристають. Якщо потихеньку-потихеньку придержати сімака одною рукою, а другою підрізати обережненько, то генерал і не почує.
*Опара — тісто, що "росте" перед замісом.
Ланка витягає з кишені ножика, замотаного в ганчірочку, вимотує його з неї й озирається. Ні, її нізвідки не видно. От аби тільки генерал спиною не почув. Та от ще серце гупає у вуха та в голову так, що дихати важко і руки дуже трусяться. Наче відер з десять води на гору виносила.
Ланка набирає з усієї сили повітря в груди, немов пірнаючи, заціплює зуби й підводить обидві руки над задом генерала. А зад наче очима дивиться на неї двома ґудзиками, і зморшки мундира злегка-злегка ворушаться від генералового дихання.
Ланка тихенько-тихенько торкається двома пальцями до ґудзика і нігтями притримує його за краєчки. Але тут генерал ворушиться і рука Ланки, як метелик з квітки, злякано спурхує з ґудзика. Потім знову підкрадається, сідає на сімак пучками і нігтями злегка відтягає його від мундира. А друга рука вже підносить ножик з чорним держальцем і нечутно підсуває під ґудзика. І не встигає Ланка трошки надушити, як ґудзик, неначе стигла грушка, зразу ж одпадає від спини. Ланка цупко стискує його пучками і швидко засуває в кишеню.
Але в цей же мент, чи від того, що довго дух затримувала в собі, чи чого іншого, в грудях їй так свербить, що вона з усієї сили вибухає кашлем, — немов із Грищиного пістолета вистрелила.
Генерал і дві його пані, як підстрелені, аж тіпаються від несподіванки й раптово обертаються.
Обертаються і на мить дубіють: біля самої лави, під самим генералом стоїть навколішках дівча з дикими очима і гострим, як кинджал, ножиком у руці.
— Хто така?! Хто така?! — розгублено хрипить генерал. А сам хапливо-хапливо совгає задом і стягає його з лави.
— Та хто така?! Та ти чого?! — злякано кричить стара пані. — Що тобі треба?!
А Ланка стоїть навколішках, держить ніж у руці й мовчки, заціпенілими очима дивиться вгору на перелякані і люті обличчя під парасолями.
Раптом молода пані оббігає лаву й хоче підбігти до Ланки. Але стара з жахом кричить їй:
— Не підходь до неї, не підходь! Ще ножем штрикне! Поліцію сюди! Клич поліцію! Це соціалісти підіслали! Клич поліцію!
А Ланка стоїть і все дивиться вгору, наче молиться до жовтого старого лиця під синьою парасолькою, їй би в кущі ящіркою поміж листям прошмигнути, а вона ні ногою, ні рукою рухнути не може. А в ухах гуде, а серце впало кудись у живіт, в очах усе в тумані.