– З годину тому. Невже нічого не можна зробити? Може, повідомимо владу, щоб припинили поєдинок?
– Ні, – заперечила Нора. – Ніяких законів Лувейн не порушив. Його вчинок суперечить лише законам гідності й етики. Дайте подумати... Знаєте, я краще покладу слухавку. У мене виникла ідея.
Нора роз'єдналася. Зв'язатися з Гарольдом або з Альбані ніякої змоги не було. Випередити їх і приїхати на Лувейнову віллу раніше вона теж не могла. Лишалося єдине. І вона сподівалася, що це допоможе. Нора набрала номер "Мисливського Шоу".
41
Альбані любив подорожувати лише своєю машиною і нічим іншим. Не так багато часу відпущено людині, аби сидіти за кермом "ламборджіні", а Майк Альбані волів насолоджуватися кожною такою миттю. Однак професійна необхідність перемогла особисті уподобання. Прихопивши Картку Зради, він нашвидкуруч підшукав підходящі костюми для себе й Гарольда. Приїхавши на Центральний вокзал, вони якраз встигли на потяг о 19.15 до Санта-Марії, невеличкого селища неподалік Лувейнової вілли.
У вагоні було повно селян у чорному, вони всі проходи загородили корзинами з салямі та плодами хлібного дерева: саме на цих двох видах продукції спеціалізувався острів.
Після того, як Мисливський Світ одержав незалежність, першим бажанням його засновника було повиганяти звідси всіх місцевих жителів, аби у демографічному відношенні почати з нуля. Однак після тривалих дискусій було вирішено, що острову необхідне селянство. Та не просто якесь там селянство, Есмеральді потрібні були добрі селяни, задоволені власною долею, і такі, що не заздрять багатству й розкоші навколо себе. Засновники розуміли, що по-справжньому добре селянство коштуватиме недешево, однак ніщо інше не змогло б створити на острові тієї своєрідної атмосфери злагідливості, яка так цінується в сучасному світі.
Після тривалого психологічного тестування вирішили завезти з Південної Європи селян, що носять берети.
Зв'язалися з іспанськими та італійськими фірмами, що постачали робочу силу в Андалузії та Меццоджорно, провели співбесіди з претендентами і найкращих відправили в славнозвісну "Селянську школу" в місті Цуг, Швейцарія, для остаточного вишколу.
Селяни Есмеральди по-справжньому майже не працювали. Переважно вони правили за декорацію. Усю марудну й брудну роботу виконували державні раби: орали, пололи, сіяли, збирали врожаї та розкидали гній. Есмеральдські селяни лише танцювали перед глядачами по неділях, а решту часу пили слог – суміш вина й пива, яку марно намагалася розрекламувати есмеральдська винна промисловість.
А ще вони постійно вихвалялися своїм багатством і чоловічими якостями, поки вдома їхні жінки смажили фаршированих кукурудзою поросят.
Їхні традиційні костюми розроблялися модельєром Джікі з Голлівуду і складалися з рясних спідниць, шароварів та щільних корсажів.
Звісно, виникав клопіт з селянськими дітьми, як і з будь-якими іншими, але як тільки дитина ставала підлітком, її відсилали до професійного училища в Кашмірі, і всі були задоволені.
Людина спостережлива мала б помітити дві постаті в балахонах, що зійшли в Санта-Марта дель Кампо – від цього селища до міста було п'ятдесят миль.
Вони одразу ж пішли до найбільшої в селі таверни "Блу Бофор" і почали про щось тихо говорити з її власником. Один з незнайомців – високий гарний чоловік з пишною фальшивою бородою – показав йому щось, не випускаючи ту річ з рук. У хазяїна щелепа відпала. А тоді на його обличчі враз з'явилася хитрувата посмішка.
– Овва! Мені до того немає ніякого діла, я тут при чому? – Рік навчання в "Школі для сільських буфетників" на півночі Англії дуже позначився на його вимові.
– Ми хочемо бачити Антоніо Феріа, – сказав бородань.
– Та йому зараз ніколи, стежить за підготовкою до вечірки на віллі.
– Сам знаю, – в руці бороданя зашелестіла новенька банкнота. – Приведи його до мене, га, він же чоловік непоганий?
Із виразом величезної вдячності хазяїн таверни прийняв кредитку і пішов телефонувати.
42
Увечері повернувшись після школи додому, малий Джанго Феріа побачив двох незнайомців, що сиділи в материній вітальні. Один – високий гарний з фальшивою бородою. Другий, навіть більший за першого і темноволосий, – весь у чорному, м'які невисокі чоботи на ногах. Його світло-блакитні очі ; північанина випромінювали холод і затятість, що одразу вразило Джанго, і він поцікавився:
– Хто то?
– Заткни пельку! – нагримав на нього батько, Антоніо Феріа. Нараз Джанго зауважив, що на батькові чиста сорочка з китицями, яку він одягав лише на поминки та свята. Мабуть, той незнайомець якась важлива персона, подумав Джанго, але розмірковувати над цим не став, бо добре затямив уроки місцевої "Селянської школи": коли люди не хочуть, щоб ти про щось думав, не думай про це.
Нараз до кімнати забігла його старша сестра Міранда. Зупинилася, руки в боки, чуттєва нижня губа випнута, на голові височіла копиця так-сяк прибраного густого волосся. Вона була висока, як на селянку, хоча для аристократки замала. Невеликі, але повні груди аж напинали тонку полотнину селянської сорочки. Ноги, хоч їх і не було видно з-під довгої грубої спідниці, теж, мабуть, були гарні.
– Тату, що тут таке? Хто ці люди? – запитала вона начебто стривожено, але обличчя її промовляло, що вона зовсім не від того, щоб опинитися в руках одного з тих чоловіків, а мо', й обох, хіба що не одночасно.
Сидячи за грубим дерев'яним столом, Антоніо Феріа пошкрябав масивне неголене підборіддя і налив собі склянку "узетти". Очі його відбивали внутрішню боротьбу гніву зі втомою.
– Все досить просто, – промовив він. – Цей чоловік, – він ледь поворухнув скаліченою правицею в бік Гарольда, – піде сьогодні до вілли сеньйора Лувейна, щоб прислужувати на бенкеті. Він нестиме тацю з курчатами-табака замість Джовіо – новенького, якого сеньйор ще не знає в обличчя. Підете разом, ти подаватимеш традиційні тістечка-корзинки на смальці. Зрозуміло?
– Він не місцевий, – з цікавістю розглядаючи Гарольда, зауважила Міранда. – Що, новий селянин?
– Ні, він Мисливець, і приїхав здалеку.
– Мисливець? І на кого ж полює?
Антоніо відвів очі вбік. На його обличчі з'явилася болісна гримаса.