— Чого, дідусю, сумуєте?
— А ви чого, дурні, радієте? — одрізав він.
— Як чого! Діду-голубоньку! Воля прийшла!..
— Воля!.. Добра воля! Є чому радіти!.. А їстимете що? Дурні!.. Воля без землі! Хіба ж не чули, що на дворових землі зовсім не даватимуть.
— Дарма, діду! Аби воля, заробимо!
— Заробите! З голоду без землі попухнете. Забули хіба, що в нас послі останньої ревізії більша половина села дворові. Що ж вони робитимуть без землі? В наймити підуть до тих, котрим дадуть землю, чи в старці? Ох ви, дурні, дурні! Не розумієте, що без землі погана воля. Се будуть знов нові пани і нові кріпаки!
— Годі! Не віщуй, старий, невідь-чого! — гукнув хтось.
— Діду, діду! Нащо вам землі, аби воля.
— Мені, сину, не треба вже ні землі, ні волі. Мене наділять землею нарівні з усіма, із старцями, із царями: усім по саже-ню... а вам, молодим, без землі тісно буде!
А люде не слухали діда, не до того було. Раділи усі, впилися волею.
ЇХ
Стали люде вольними. Ні Стеха, ні її ненька не ходили на панщину. Землею їх не наділили, бо "ревізських душ" у них не було. Довелося ходити не на панщину, а на поденщину. Піде Стеха куди: чи копати, чи мазати, або влітку сіно гребти, чи жито жати,— заробить за день четвертака, та й годі! Мати стара стала, на роботу нездужає ходити. Ледві справиться дома коло печі, їсти зварить, на городі попорається та, сліпуючи, яку-таку нитку виведе. От і вся робота з неї.
Стеха вже на зрості! Розцвіла наче маківка, не то що парубки, а й попович коло неї моститься. А Стеха ні на коґо й не дивиться. Весело їй! Тільки й журби у неї, що старість матері да благе здоров'я її. "От,— думає вона,— коли б неня були здорові, як би добре було, як би весело жилося".
Згадала Стеха своє перше і останнє кохання.
Стояла тоді надворі весна, все зеленіло, все розцвітало, все жило. Стеху позвали на поденщину, до попа грядки копати. Обідаючи, вона вздріла попового наймита Юрка. Високий, молодий, літ 25, чорнявий, голова в кучерях, з очей так і летить проміння. За обідом сів він обідати поруч Стехи. Гляне на Стеху — Стеха так і займеться, наче хто приском кине на неї. Юрко спустить очі в ложку, а Стеха підведе тихесенько, щоб ніхто не запримітив, свої очі на Юрка. З-під довгих рісниць її, мов блискавка, вдарить на Юрка; Юрко затремтить, ось ложка дрижить у нього в руках, от-от випаде з рук!
Давно се було, літ сім назад, а Стесі здається, що се було ніби вчора, так ясно усе нагадується їй. Ніби вчора вперше сиділа вона біля Юрка; ніби* вчора, вернувшись додому од попа, у неї якось чудно забилось серце, так чудно, як ще ніколи не билося. За день у попа на роботі вона добре упріла, лягти б швидше та заснуть, спочить, набраться на завтра нової сили на поденщину.
Вона б лягла, так сну ж нема. Юрко так і стоїть у неї перед очима. От вона й бачить його, от і голос його чує. Втретє заспівали півні, а Стеха не спить. Голова якась важка, гаряча, наче що коло серця болить. От і світ. Стеха швидше встала, вимела хату, затопила піч; порається, діжу місить, а стара дивиться на неї й сама собі дивується: "Щось з дівкою чудне; не своя вона, ні".
— Чи ти, Стехо, здорова? — питає.
— Здорова, матусю,— й почервоніла, і спустила очі в діжу.
— Гляди, дочко, може б, сьогодні не йшла на роботу.
— Як можна, матусю! Треба йти! Не піду — дома золотого не висиджу; та й панотець розсердиться. Треба йти.
Копає грядки Стеха. Глянь — і Юрко йде до неї з заступом! Вона й обімліла, уся затрусилася, наче чого злякалась.
— Здорова, дівчино! — промовив Юрко.
— Доброго здоров'я! — одказала Стеха і нагнулась витягти з-під заступа коріння.
Щаслива стала Стеха!..
І здалось Стесі, що наче й дощ вже не йде, і вітер стих, і небо прояснилось, і стало так зоряно-зоряно.
Стеха швиденько пішла з тієї кладки, на котрій стояла. От вона й на березі. Куди ж тепер? Куди? Еге, куди йти?.. Зразу поховались зорі, небо стемніло, вітер завив, холодним дощем хвиснуло в очі. Стало Стесі темно, страшно, вона зупинилась на березі, щоб погадати: куди йти?.. Нікуди,
нікуди голову прихилити... "Що ж!.. Хіба вернуться знов на кладку?.." — "А Юрко, а дитина?" — шепнув їй хтось в вухо...
XI
Еге, Юрко! Згадала Юрка й забажалось жити.
Знов спало їй на думку, як вона любилась з Юрком: як вона женихалась, як милувалися... Гарно було!.. Да в спасівку4 занедужала мати і на Головосіка богу душу оддала. Коли б не Юрко, нічим би було й поховати. Усе, що треба було, Юрко роздобув за свої гроші. А попу і дяку за те, що поховали,— одробляла. Попові два тижні гречку в'язала, картоплю вибирала, тютюн у папуші клали, тощо — хіба в хазяйстві мало діла. А в дячка цілий тиждень коло печі ходила да пряла. Аж тепер їй весело згадати, як, було, увечері, як скінчиться у попа робота, вийде вона до колодязя, ніби за водою, а Юрко вже давно тут дожидає її... От вони обнялися, поцілувалися; вона схилила голову до Юрка на плече, а Юрко їй шепче — щебече про кохання, як вони поберуться, як стануть під вінець, як потім житимуть не в наймах, а в своїй хаті... І погляди їх стрінуться, засвітяться коханням і надією... Стеха до нього тільки всміхнеться, а він її притисне до себе, і весело їм! Щасливі вони!.. Світ божий здається їм таким хорошим-прехоро-шим, а люде такими добрими-предобрими, що й сказати не можна!.. Здавалось їм тоді, що в божому світі нема ні нужди, ні неволі, ні вбожества, ні печалі, а єсть тільки одне святе чисте кохання!..
"Дурні ми були! — подумала Стеха.— Думали, бач, у бога усе по-божому, що бог береже людей, наче дітей... ні!.. Ох! Ох! Ох!"
ХІЇ
От минула Покрова; умовилися вони з Юрком стати під вінець.
— Звінчайте нас, панотче,— мовляли попу.
— Добре, звінчаю,— каже піп,— а п'ятнадцять буде? Стеху й наче варом обдало, як згадала вона сі слова.
' .— Господи!.. Панотче!.. Де ж нам узяти таку силу грошей, та ми зроду й віку не бачили стільки!
— Не моя вина,— каже панотець,— все од бога... В поті лиця твоего сніси хліб твой...
Зітхнуз Юрко, заплакала Стеха.
— Одслужите! Хіба так! А скільки служитимете?.. Півроку обоє!
— Може, менш положите? Стали торгуватися наче за вола.
Панотець був добрий чоловік, спустив по два місяці. Юрко і Стеха аж до землі вклонилися йому. Повінчав їх.