— Ні, ні!.. Не сьогодні, не тепер, не в отсю холодну, холодну ніч!.. Нехай другим разом, може, завтра. Сьогодні вернуся до них; вони з обіду ще нічого не їли... Піду нагодую їх... а чим же я їх нагодую, у мене ні крихти хліба, ні шага за душею... А колись то не так було... де ж його взяти?.. Хіба вкрасти?.. А де, у кого?
Стеха замислилась.
Стала вона згадувати своє життя.
IV
Згадала Стеха, як була ще вона малою дитиною. Жили вони в селі; родителі її були кріпаки; хатина у них була манесенька, пам'ятує вона, як, було, мати встане рано-ранесенько, протопить у печі, зварить їй в невеличкому горщечку каші, поставить на припічку, на столі положить хліба; підмете хату і йде швидше на панщину; вернеться додому нерано ввечері. А Стеха одна собі просидить у хаті цілий день. А влітку, коли надворі тепло і сухо, вибіжить на улицю, пограється з сусідньою дітворою чи в хрещика, чи в гусей. І весело їй! Байдуже, що батько й мати цілий день тягнуть в ярмі!.. Дасть біг вечір — вони прийдуть, поцілують, попестують свою одиначку — Стеху; вложить мати її спати, і спить вона тихо, спокійно; ніщо її не без-печить, хіба інколи присниться, що сусідова Галя ущипнула її, і вона жахнеться зо сну... А прийде субота — ненька ще до захід сонця вернеться додому: принесе води, нагріє купелю з любистком, з васильками, з м'ятою; змиє своїй Стесі голівоньку, вичеше її гарно; а в недійю вквітчає і побіжить Стеха до церкви. В церкву вона тільки загляне, а більш попустує на цвинтарі з дітьми, посидить на мурашку, інколи полізе на дзвіницю, подивиться, як там дзвонять... З церкви додому; у матері вже й обід готов, борщ з салом, часом молочна каша... Пообідали, тато ляже під хатою, а мати візьме гребінку, сяде у нього в головах да поськає в голові, а Стеха тут, коло них, бігає, жартує, пустує; весело їй! А вони на неї дивляться не надивляться. Стеха ж одиначка, а до того ще й з себе красива: коси чорні, лице біле, брівки густі, рівні, як шнурочок, очиці карі, да швидкі-швидкі, так і бігають, наче зірки.
V
Згадала Стеха, як вперше побачила вона війта: такий високий, чорний, з довгими, широкими вусами да такий сердитий-пресердитий! Гляне — наче п'ятака дасть! Так від його погляду мороз поза кожею й піде. Прийшов він у хату, у руках ціпок; і шапки не зняв, не казав: "Магай біг!" — а подивився на Стеху та й каже:
— Годі, дівко, гулять! Одинадцятий рік тобі йде, нагулялась доволі; пора й за діло; виходь лиш завтра на тютюн,— чуєін!
Вранці мати одвела Стеху в перший раз на панщину, на тютюн. Дівчат і хлопців на тютюні зібралось багато-пребагато: от якби стільки їх на улиці! То-то б мали напогратись гарно у гусей або в горюдуба! А тут не можна! Тут не до пустоти: тютюнник назирцем ходить, приказує, що не "воля ж", щоб на сонце не дивилися, а допильнували насіння знімати...
Сумно той день — перший день неволі — провела Стеха на панщині; але вернулася додому — байдуже! Помогла ще дещо коло печі матері, повечеряла і знов весела!.. "Тепер і я вже не дитина, а робітниця панська!" — подумала Стеха, і думка, що й вона вже не дитина, звеселила її дитинну душу і серце.
VI
Згадала знов Стеха, як занедужав на панщині її тато, як його, недужого, привезли додому. Сам він нездужав і дверей перейти; на руках його знесли з воза, внесли в хату, положили на піл. Він тяжко стогнав, нічого не говорив, нікого не пізнавав. А мати вбивалася біля нього: ридала, богу молилася! Вдень була на панщині, а вночі коло недужого. Матері не ослобонили від панщини, тільки на час недугу тата Стеху не ганяли на тютюн, і вона сиділа біля недужого. Вона доглядала його, вона молилася за нього. Стане вона навколішки, згорне на грудях рученята, гляне на образ,— а на образі намальована божа мати; дивиться на образ, слізки з очиць — кап-кап! "Господи! Поможи видужати татові!" — шептала Стеха. Не помогло! На дев'ятий день тато вмер. Бог не вчув її молитви... А вона молилася так щиро, так чисто!
Стеха зітхнула і глянула на небо. Тьма! Страшенна тьма дивилася з неба. Дощ лив. Стесі здалося, що то плачуть хмари. Так плакала і вона, ховаючи свого тата!.. Якою ж страшною звірюкою дивиться небо... "Чи на тому небі єсть той добрий бог, що не вчув моєї молитви! Ні! Бог милосердя і любові не лишає жити в такій темноті, в такій пустоті!.. Ні! Мабуть, він не там живе, або деінде, або його, "милосердного", й зовсім нема?.."
VII
Згадала Стеха, як прийшла ввечері з панщини мати. Тато вже похолов, сусіди-люде обмили і на стіл положили. Уранці прийшли майстри, зробили труну, мати вийняла з скрині два сувої полотна, що дбала на придане Стесі. Один порізали на покривала, на хустки, другий Стеха однесла до жида в шинок; жидівка подивилась, довго вертіла в руках, переміряла на аршин, сховала в скриню, а Стесі.дала дві пляшки горілки да щось там грошей. Гроші усі пішли на свічки, на ладан да попу за похорони. За подзвінне нічим було заплатити, не стало тих грошей; паламар був добрий чоловік — подзвонив на віру. Дячок не пішов на віру читати Псалтиря 2, так обійшлися без Псалтиря. На поминки з панського двору прислано півпуда круп та пуд гречаної муки. І не взяла мати панського добра — старцям роздали...
VIII
Згадала Стеха, як прийшла воля. Тоді їй п'ятнадцятий ішов. А вона добре пам'ятує: було в піст, якраз в неділю на сорока мучеників 3. Вранці приїхав до пана в двір становий, з ним якийсь судовик. Подзвонили в церкву, народу зібралося видимо-невидимо, старе й мале, усе йшло, бо знали, що читатимуть волю. Навіть пани прийшли в нашу церкву, хоч до того зроду не ходили: звісно ляхи, не нашої віри, до костьолу їздили в друге село.
І в церкві, й на цвинтарі така тіснота, що й пучки не можна просунути. Одправив панотець службу, послі молебень за царя, послі прочитав волю в церкві, потім на цвинтарі становий прочитав її. Люде раділи! Дітвора бігала, кричала: "Воля! Воля!" — а пани такі сумні,— швидше додому. Жид думав, що люде з церкви так і привалять в шинок. Де тобі! Ні одна душа й не зазирнула, і без горілки воля усіх впоїла; усі раділи, тільки й не радів один старий-престарий дід Василь Шмигун. Сів собі на деревину під ворітьми, та й сидить такий сумний. Люде до нього: